Ось адаптована історія:
Телефонний дзвінок відірвав Олену від вечері. Вона рідко готувала для себе. Вранці обходилася чашкою кави, обідала в кафе біля роботи, а ввечері — склянкою кефіру з печивом. Якщо дуже хотілося їсти — смажила яєчню. У вихідні їздила до батьків. Мама завжди насипала їй контейнери з їжею, і відмова була рівноцінною оголошенню війни.
Олена допивала кефір, коли з кімнати лунав набридливо бадьорий дзвінок телефону. «Треба змінити мелодію», — подумала вона. Вона дійсно дратувала, вгризалася в мозок. Невідомий номер, але якщо хтось так наполегливо дзвонить — мабуть, щось важливе. Олена підняла трубку.
— Привіт. Я вже й не сподівалася, — почула вона знайомий голос. Скільки років минуло, а вона впізнала його одразу. «Відчепися!» — прошепотів внутрішній голос.
— Будь ласка, не клади трубку. Мені потрібно поговорити, — ніби відчувши її думки, поспішно попросила колишня подруга.
Олена мовчала.
— Мені більше ні до кого звернутися. Тільки ти зможеш допомогти. Скажи адресу, я приїду. Повір, це важливо, — додала Наталка після паузи.
Щось сталося. Без причини Наталка б не подзвонила. Колись вони були нерозлучними подругами — у іншому житті.
— Добре, зараз надішлю смс, — сказала Олена і положила трубку.
Серце калатало тривожно. Вона набирала адресу, а пальці тремтіли. Наталка одразу відписала: «Чекаю».
Олена повернулася на кухню, помила склянку й сіла за стіл.
Скільки років вона відганяла спогади про колишню подругу. Думала — пробачила, забула, заспокоїлася. Але цей дзвінок знову підняв усе, що вона так старанно ховала.
***
Мама дуже любила фільм «Шкільний вальс». Рада давно розпалася, а фільм живий й досі, не менш актуальний, ніж колись. Мама назвала Олену на честь головної героїні. Коли знайомі чули її ім’я, одразу згадували кіно.
На відміну від актриси, Олена не блищала красою. Світло-русяве волосся, невеликі сірі очі. І комплексувала через груди — вони були маленькі. «Ще виростуть», — заспокоювала мати.
А ось у Наталки груди були гарні, високі. Вона носила їх з гордістю, і погляди хлопців буквально прилипали до неї.
Кожного літа Олену відправляли в село до бабусі. Село давно стало дачним селищем. Взимку лишалися лише чотири хати: бабуся Олени, сусідка баба Галя, ще дві родини дідусів. До баби Галі на літо приїжджав онук. З ним Олена й проводила всі літні канікули.
А одного літа все змінилося. Вона побачила перед собою не дитячого друга, а вже дорослого хлопця — і зніяковіла. А Андрій радісно покликав її на річку, ніби нічого й не було.
Вони йшли й балакали, але на березі Олена соромилася роздягнутися при ньому. Зачекала, поки він зайде у воду, і тоді швидко зняла сукню й кинулася в річку, щоб він не побачив, які в неї маленькі груди. Вони так і не виросли, як обіцяла мама.
В кінці серпня вони роз’їжджалися до наступного літа. Чомусь їм і на думку не спало обмінятися адресами чи телефонами. Ніби існувала негласна угода: село й місто — дві окремі реальності.
Останні літні канікули перед випускним класом Андрій не приїхав. Баба Галя сказала, що поїхав із матір’ю на південь. Нудьгуючи, Олена написала Наталці й запросила до села. Та, радісно згодна, адже у неї не було ні бабусі, ні села. У один із вихідних батьки Олени захопили Наталку з собою.
А через два тижні несподівано приїхав Андрій. Він став ще вищим, ширшим у плечах. Пухнасті темні вії обрамляли карі очі — предмет заздрості Олени. Він перетворився на справжнього красеня. І вона одразу пошкодувала, що запросила Наталку. А та, як тільки побачила хлопця, одразу пішла знайомитися.
Вночі вони шепотілися, і Наталка запитала:
— Ти з ним цілувалася?
— Що? Ми ж дружимо з дитинства, — обурилася Олена.
Та скоро пошкодувала про свої слова.
Тепер вони всюди ходили втрьох. Олена відчувала себе зайвою. Вперше їй було радісно від думки, що скоро вони роз’їдуться.
Андрія вона забула на рік, а з Наталкою вони, як і раніше, були подругами. Після школи Олена в село не поїхала. Взимку померла бабуся. Невже вона більше ніколи не побачить Андрія? Пошкодувала, що не обмінялися контактами. Але просити батьків дізнатися в баби Галі адресу — ні, не можна.
З Наталкою вони теж бачилися рідше — навчалися в різних університетах. Та й Наталка якось віддалилася. При зустрічах раптом стало ні про що говорити.
А потім Наталка запросила її на весілля.
— Що? На першому курсі? Не рано? І мама дозволила? — допитувалася Олена.
— А куди вона подінеться? Скоро бабусею стане, — усміхнулася Наталка. — Будеш свідком?
Перед самим Новим роком гуляли весілля. Олені перехопило подих, коли вона пІ тоді, коли вони з Володимиром забрали Алёшу до себе назавжди, Олена зрозуміла, що саме так і має бути — просто друзі залишилися в минулому, а тепер у неї справжня родина.
