«Ми вирощували вашу першу онучку, тепер ваша черга з молодшою!» — сказала я свекрусі.
Моя донька, Соломія, зіткнулася з серйозними проблемами зі здоров’ям, і ось тепер, на порозі других пологів, я, Ганна Миколаївна, опинилася перед нестерпним вибором. Ми з чоловіком уже три роки доглядаємо старшу онучку, Марійку, бо після перших пологів Соломія ледве вижила. А тепер свекруха, Оксана Степанівна, яка обіцяла допомагати, знову відвертається, залишаючи нас у розпачі. Живемо ми в невеличкому містачку під Житомиром, і ця ситуація розриває мені серце.
Коли народилася Марійка, ми з чоловіком забрали її до себе одразу після виписки. Соломія провела в лікарні півроку, борючись за життя, і ми не могли залишити новонароджену без догляду. Оксана Степанівна клялася, що буде підтримувати, але за три роки її «допомога» звелася до порожніх обіцянок. Вона завжди знаходила вигідні відмовки: то робота, то справи, то подорожі. Якби я не наполягала, вона б взагалі не бачила онучку! Я благала її приїхати, і лише тоді вона з’являлася — ненадовго і з таким виглядом, наче робить нам ласку.
Зараз Соломія чекає другу дитину, і лікарі попереджають: історія може повторитися. Після перших пологів вона п’ять місяців лежала у відділенні патології, і ми дивом врятували і її, і Марійку. Тоді я сивіла на очах, коли з пологового зателефонували із питанням, хто забере дитину. Соломія навіть грудьми годувати не могла, і я, незважаючи на вік і гіпертонію, взяла Марійку до себе. Ми з чоловіком вже не молоді, до того ж у мене вдома ще молодша донька, якій не виповнилося вісімнадцяти. Але вибору не було — я не могла кинути онучку.
Марійка живе з нами, а до батьків їздить лише на вихідні. Це зручно усім: Соломія одужує, а ми справляємося зі старшою. Але з немовлям я вже не витягну. У мене немає сил знову проходити крізь безсонні ночі, плач, кольки. Коли Соломія попросила нас узяти другу дитину, я відчула, ніби земля тікає з-під ніг. Я гіпертонік, тиск скаче, а Марійка, особливо коли різалися зубки, доводила мене до краю своїм плачем. У ті дні я телефонувала Оксані Степанівні, благаючи забрати онучку хоча б на день. Вона приїжджала, але повертала дитину через кілька годин з таким виглядом, ніби їй довелося гори перевернути.
Оксана Степанівна молодша за мене на вісім років, але поводиться, ніби світська левиця. Вона доглянута, вічно у роз’їздах — то на курорти, то у подорожі. Чоловіків у неї нема, та й не потрібні — насолоджується свободою. Після народження Марійки вона обіцяла підтримувати, але за три роки брала онучку до себе всього пару разів, і то за моєю ініціативою. Я падала від втоми, тиск злітав до небес, а вона повертала Марійку зі скаргами: «Ох, як я втомилася!» Ніби це не я щодня ношу онучку на руках!
Тепер, коли Соломія на третьому триместрі, лікарі кажуть, що сценарій перших пологів може повторитися. Я у паніці. У мене не вистачить сил вирощувати ще одну дитину, а Марійка й так потребує уваги. Я прямо сказала свекрусі: «Ми вирощували Марійку, тепер ваша черга!» Але Оксана Степанівна миттєво знайшла сотні причин: у неї кішки, дорога меблі, вона рідко вдома, то робота, то поїздки. Їй просто не хочеться возитися з дитиною. Вона навіть не приховує, що онуки їй у тягар. Я у розпачі: куди подіти немовля? Ну не до дитбудинку ж його віддавати!
Моє серце розривається від болю. Соломія бореться за життя, а я не знаю, як врятувати нашу родину. Оксана Степанівна живе для себе, і їй байдуже до наших клопотів. Я намагалася умовити її взяти майбутню онучку хоча б на півроку, але вона відмахується, як від настирливої мухи. Марійка — наш світло, але я не в силах пройти цей шлях знову. Коли я думаю, що малюк може залишитися без турботи, мене душать сльози. Свекруха обіцяла бути поруч, але її слова — пустий звук. Я не знаю, як переконати її, як змусити зрозуміти, що це її онука, її кров. Якщо вона не опам’ятається, боюся, що наша родина не витримає цього тягару, і ця думка давить мене.
