Усе життя ми з чоловіком присвятили дітям. Не собі, не власним успіхам, а саме їм — нашим трьом коханим донечкам, яких ми плекали та оберігали, жертвуючи усім, що мали. Хто б міг подумати, що наприкінці цього шляху, коли здоров’я вже не те і сили покидають, навколо буде лише біль та самотність, а не вдячність і турбота.
Ми з Ярославом знали одне одного з дитинства — жили в одному дворі у Львові, вчилися в одному класі. Коли мені виповнилося вісімнадцять, ми одружилися. Весілля святкували скромно, грошей майже не було. Через кілька місяців я дізналася, що вагітна. Тоді Ярослав кинув навчання, щоб влаштуватися на дві роботи — лише б прогодувати родину.
Жили ми бідно. Інколи три дні поспіль їли лише картоплю, але ніколи не скаржилися. Ми знали, заради чого це все. Мріяли, щоб наші діти не знали злиднів, не відчували тієї біди, в якій виросли ми. Коли ситуація трішки покращилася, я знову завагітніла. Було страшно, та ми з чоловіком навіть на хвилину не вагалися — будемо виховувати. Адже це ж наша дитина.
Тоді у нас не було нікого, хто б допомагав. Ніхто не приходив посидіти з малюками. Моя мама померла рано, а свекруха жила в іншому місті та була зайнята власним життям. Я проводила дні на кухні та в дитячій кімнаті, а Ярослав пропадав на роботі, повертаючись увечері зі втомленими очима та обвітреними руками.
До тридцяти я народила третю. Важко? Так. Але ми й не сподівалися, що буде легко. Життя нас не пестило. Просто йшли вперед. Крок за кроком, через кредити та виснажливу працю, ми змогли купити двом донькам квартири у Києві. Скільки безсонних ночей це коштувало — знає лише Господь. А наймолодшу ми відправили вчитися до Польщі — вона мріяла стати лікаркою. Взяли ще один кредит і сказали собі: «Ми впораємось».
Роки летіли, наче на швидкопливій стрічці. Діти виросли, розлетілися. У них своє життя. А в нас почалася старость. Не повільна та спокійна, як хотілося б, а раптова — з діагнозом для Ярослава. Він слабшав, танув на очах. Я доглядала за ним сама. Ні дзвінків, ні візитів.
Старша донька, коли я подзвонила з проханням приїхати, відповіла роздратовано:
— У мене свої діти, свої справи. Не можу.
Але знайомі розповіли, що бачили її в кав’ярні з подругами.
Середня посилалася на роботу, хоча того ж дня виклала фото з відпочинку в Одесі.
А наймолодша — та, заради якої ми продали майже все, щоб вона отримала освіту за кордоном — відписала, що не може відірватися через сесію. І все.
Я ночами сиділа біля ліжка Ярослава, годувала з ложки, міряла температуру, тримала за руку, коли йому було боляче. Я не чекала чуда — просто хотіла, щоб він відчував, що поруч є хтось, кому він ще потрібен. Бо він потрібен мені.
Саме тоді я зрозуміла — ми залишилися самі. Цілковито. Без підтримки, без тепла, навіть без елементарної уваги. Так, ми зробили для дітей усе. Ми голодували, аби вони їли. Не купували собі нового, щоб у них було краще. Не відпочивали — щоб вони могли поїхати на море.
А тепер ми стали тягарем. І знаєте, що найбиІ тепер, коли я дивлюсь у вікно на дитячі сміхи у дворі, я розумію – щастя було не в тому, щоб віддати все, а в тому, щоб навчити дітей бути людьми.
