Колись ми з чоловіком, Ярославом, збиралися видавати нашу доньку Соломію заміж. Соломії вже 27 років, час і свою родину заводити, тим більше що вона зустріла гідного хлопця — Богдана. Він справжній, працює інженером, до Соломії ставиться з повагою, та й ми з Ярославом його відразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Але коли я дізналася, яким “посагом” забезпечила свого сина Богдана його мати, Галина Миколаївна, я ледь не втратила дар мови. Невже в 21 столітті ми знову граємо у Середньовіччя, де посаг вирішує, хто кого вартий?
Соломія у нас дівчина розумна. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з Ярославом завжди вчили її бути самостійною, щоб вона не розраховувала лише на чоловіка. Але, звісно, як батьки, ми хотіли допомогти молодим на старті. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за квартиру, щоб вони могли оформити іпотеку. Окрім того, я потихеньку збирала для Соломії “посаг” — гарну постільну білизну, набір посуду, навіть нові штори купила, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми піклуємося. А Богдан, як наречений, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він говорив, що хоче, щоб у них із Соломією все було на рівних.
Ось і минулого тижня ми з Ярославом поїхали до Галини Миколаївни, щоб обговорити весілля. Вона жінка видатна, завжди з зачіскою, ніби з салону, і з таким тоном, наче вона знає все на світі. Сіли за стіл, п’ємо чай, і тут вона починає: “Оксано Петрівно, а що ви Соломії в посаг даєте? У нас же традиція, щоб наречена з достатком у родину входила”. Я спочатку подумала, що вона жартує. Який ще посаг? Невже ми корів та скрині з золотом повинні привозити? Але Галина Миколаївна була серйозна. І тут вона видає: “Я своєму Богданові дала авто, повністю оплачене, і половину вартості квартири. А що у вас?”
Я ледь чашку не впустила. Авто? Половина квартири? Невже вона тепер нам рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звичайно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але подробиці обговорювати не стала. А всередині все кипіло. Ми з Ярославом не мільйонери, але для Соломії зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це “дрібниці”, а Галина Миколаївна прямо-таки князя виховала, якого ми повинні засипати дарами?
Повернувшись додому, я все розповіла Соломії. Вона лише розсміялася: “Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Богданом самі впораємося”. Але мені було прикро. Не за себе, за Соломію. Вона така світла, добра, а тепер її ніби оцінюють за якоюсь середньовічною шкалою. Я поговорила з Ярославом, але він, як завжди, вирішив не нагнітати: “Оксанко, не забивай собі голову. Головне, що молодята люблять одне одного”. Легко йому говорити, а я не можу заспокоїтися. Чому це ми повинні виправдовуватися перед Галиною Миколаївною? І головне, звідки в неї такі запити? Невже вона думає, що її Богдан — товар на ринку, а ми повинні за нього “заплатити”?
За кілька днів Соломія розповіла, що Богдан теже не в захваті від маминих розмов. Він сказав, що авто та гроші — це, звичайно, добре, але він не хоче, щоб весілля перетворювалося на торги. “Я женюсь на Соломії, а не на її посагу”, — сказав він їй. Ось тут я трохи розтала. Богдан — хлопець з головою, і, схоже, він справді любить нашу доньку. Але Галина Миколаївна не вгамується. Позавчора подзвонила і почала випитувати, яку сукню ми Соломії купуємо, скільки гостей буде з нашого боку, і чи не збираємося ми “додати щось суттєве” до посагу. Я ледь стрималася, щоб не сказати їй пару ласкавих.
Тепер я сиджу й думаю: як взагалі поводитися в цій ситуації? З одного боку, я не хочу псувати стосунки з майбутньою свахою. Весілля — це свято, і я мрію, щоб Соломія була щаслива. Але з іншого боку, мене бісить цей тон, наче ми щось винні. Ми з Ярославом все життя працювали, виховували Соломію, дали їй освіту, цінності, любов. Хіба це не важливіше за якісь авто та квартири? Та й потім, хіба не самі молоді повинні будувати своє життя? Ми з Ярославом, коли одружувалися, починали з кімнати в комуналці, і нічого, вибудували свою родину. А тут таке відчуття, ніби нас у якийсь аукціон втягують.
Соломія, розумниця моя, намагається всіх примирити. Говорить: “Мамо, не переживай, ми з Богданом самі розберемося. Якщо що, візьмемо кредит і купимо квартиру без усяких посагів”. Але я бачу, що їй теж ніяково. Вона хоче, щоб весілля було радісним, а не приводом для сварки. Я вирішила, що більше не вступатиму в ці розмови з Галиною Миколаївною. Нехай говорить, що хоче, а ми зробимо так, як вважаємо за потрібне. Подаруємо Соломії таМи з Ярославом вирішили, що найкращий посаг для нашої доньки — це наша любов і підтримка, які ніхто й ніколи не зможе оцінити грошима.
