Ми з чоловіком приїхали до села — знайомитися з його батьками. Васина мама вибігла на ґанок, поставивши руки в боки, ніби справжня українська господиня біля самовара, і весело заголосила: — Ой, Васильку! Чого ж ти не попередив?.. Дивлюсь, не сам приїхав! Василь обійняв мене міцно: — Знайомся, мамо, — це моя дружина, Валентина. «Гора» у кольоровому фартусі, розкинувши обійми, рушила до мене: — Ну, здоровенька була, невісточко! І тричі, як годиться в нашому краї, поцілувала. Від Клавдії Петрівни пахло часником і свіжим хлібом. Свекруха стисла мене так, що я аж злякалася: моя голова опинилася поміж двох пишно вибитих «подушок» — її грудей. Вона раптом відпустила мене і, окинувши поглядом з голови до п’ят, питає: — Васю, де ти таку козачку знайшов? Чоловік усміхнувся радісно: — Зрозуміло де — у місті, в бібліотеці! А тато вдома? — У Галі сусідки — біля печі порається… Ну, заходьте у хату, та взуття знімайте — підлогу щойно помила. З двору цікаві сільські дітлахи з роздявленими ротами спостерігали за нами. — Сашко, мерщій до Спиридонівни! Скажи Васильовичу — син з невісткою приїхали! — Зараз! — гукнув хлопчик і помчав вулицею. Ми пройшли у хату. Василь зняв з мене модне демісезонне пальто, куплене у крамниці зі знижками, повісив біля печі. Притис мої холодні руки до побіленої стінки: — Моя годувальнице! Ще тепла… У цей час загриміли казани і черпаки, застукотіли глиняні жбанки на столі, задзвеніли гранчасті склянки та алюмінієві ложки… Поки свекруха накривала на стіл, я цікаво оглядала справжню українську хату: В кутку — ікони, на вікнах — білі фіранки з квіточками, на підлозі і лавках — самоткані килимки. Біля печі, повернувши морду, куняє руденький кіт… — Розписалися минулого тижня, — десь ніби здалеку обізвався Василь. Я здивувалася: як швидко на столі з’явилася купа смакоти! Посередині стола — холодець, поряд — квашена капуста, помідори, топлене молоко з печі з рум’яною скоринкою; пиріг з яйцем і зеленою цибулею… Ой матінко, як захотілося їсти! — Мам, досить! Тут на тиждень вистачить, — промимрив Василь, відкушуючи здоровенний шмат домашнього хліба. Свекруха поставила поруч із холодцем запітнілу пляшку самогона і задоволено витерла руки об фартух: — Все, тепер усе! Так я і познайомилася з Васиною мамою. Мати й син були схожі, як дві краплі води — чорняві, рум’яні. Отільки Василь був спокійний, а свекруха — як гроза весняна: гучна й непередбачувана. Думаю, не один неслухняний кінь під її повід упіймався, не одну хату від вогню врятувала… В сінях грюкнула двері. На кухню, впускаючи клуби морозного повітря, зайшов невисокий чоловік, «мужик-невеличок». Зрадів, сплеснув у долоні: — Отак справи, мамо рідна! Не знімаючи кіптявою та димом пропахлої киреї, обійняв сина. — Здоров, тату! — Руки помий, а тоді вже здоровайся! — скомандувала свекруха. Тато взяв мене за руку: — Доброго здоров’я, панночко! У свекра — хитрі веселі блакитні очі, ріденька руда борідка і та ж рудувата, з мідним відливом, шевелюра. — Мамо, наливай і мені борщику! — брязкаючи умивальником, сказав Василь Васильович. Підняли склянки: — За вас, дорогі! Після випитого й з’їденого я сміливіше кажу: — Василю Васильовичу, а чого у вас усі Василі в родині? — Все просто, Валю, — усміхнувся свекор. — Дід, і батько, і я — всі печники споконвіків. Один Василь ось — токарем став. — Токарі, тату, теж країні потрібні! — Василю Васильовичу, а складно піч класти? — Ой, доню, то ціле мистецтво! — підняв догори палець свекор. — Щоб тепло, щоб пироги пекла й не диміла. Не дивися, що я невеличкий — ми, руді, витривалі, сонцем пестовані! — Василь у мене — майстер на всі руки! — втрутилася свекруха. — Тату, розкажи щось, а ми послухаємо. Свекор посміхнувся, пригладив борідку, глянув хитро: — Ну, якщо хочете, слухайте! Байка перша… Одного разу на сінокіс поїхали. Ранок, ще сонце не зійшло — а вже косимо всі гуртом… Жара стоїть просто нестерпна, оводи кусають, в лісі кабанів — тьма. Ото, думаю, треба людей якось розворушити, та й вирішив пожартувати: Кинув косу й кричу: «Агов! Кабани!» — і давай на дерево! За мною всі — й чоловіки, й жінки… — А-ха-ха! Що далі? — А далі думали мене граблями бити, але після цього робота пішла швидше. Свекруха дала ляпаса: — Ой же ж жартівник! — Тату, краще про справжніх кабанів розкажи. — Добре, і про це можна… Був я мисливцем, та як кабан загнав на дерево, то після того полювання закинув… (далі без скорочення передача оповідей — замінити імена, місця і частування на українські відповідники, зберігаючи гумор і присмак сільської гостинності) … Після вечері з домашнім чаєм, медом та жартами над печею, мене підсадили на теплу піч — «кормилицю нашу власноруч будував батечко, по цеглинці», — гордо відзначила свекруха. Запах свіжого хліба, сушених трав і топленого молока наповнив простору хату… Поруч хтось голосно дихав: — Пих-пук, пих-пук… — Домовик! — здивувалася я. А вранці виявилося, що то була опара, поставлена грітися. … Ще не раз ми сюди повернемось: до тепла, домашньої їжі й неймовірних оповідок Василя Васильовича. Але це — вже інша історія!

Було це вже багато літ тому, ще за моєї молодості, коли ми з чоловіком подалися у село знайомитися з його родиною.

Мати мого Петра, Марія Василівна, вийшла на ґанок, поставила руки в боки, як пані біля печі, і вигукнула:
Ой, Петрику! І чого ж не попередив? Бачу, приїхав не сам!

Петро пригорнув мене до себе, ще міцніше обійняв:
Знайомся, мамо, це моя жінка Ганна.

“Гора” в мережаному фартусі, весело посміхаючись, рушила до мене:
Ну, здоровенька була, невістонько!

І, як заведено у нас, тричі обцілувала. Від Марії Василівни тягло запашним часником та свіжим, ще гарячим хлібом із печі. Схопила мене у такі обійми, аж дух забило голова моя опинилася між двома пухкенькими “подушками”.

Вона відставила мене на крок, пильно оглянула з голови до ніг і засміялася:
Петрику, де ти такого горобчика зловив?

Чоловік лише посміхнувся:
Та відомо де у місті! В бібліотеці А тато дома?

У сусідки майструє піч Заходьте ж у хату, та взуття знімайте тільки-но підлогу вмила!

З подвіря на нас витріщалися цікаві сільські хлопята зі щирими обличчями.

Сашко, біжи до Ганни Спиридонівни, скажи Васильович, син із невісткою приїхав!

Та добре! озвався хлопчина і шугонув у вулицю.

Ми ввійшли до хати. Петро зняв із мене модне пальтечко, куплене колись на розпродажі, повісив біля печі. Зігріваючись, я приклала побілілі від холоду руки до теплого боку печі. Петро міцно пригорнув мене:
Годівнице наша! Ще гаряченька

Цієї ж хвилини зашелестіли горщики і черепяні глечики, застукотіли по столу ложки й склянки

Поки свекруха метушилася біля столу, я роздивлялася сільську хату. В передньому кутку ікони, на вікнах вишиті фіранки, на долівці й табуретках домоткані килимки. Біля печі, відвернувши морду, дрімав руда кішка

Ми ж минулого тижня розписалися, долинув до мене голос Петра, наче звідкись з далеку.

Я раптом помітила, як швидко стіл наповнився наїдками.

У центрі мерехтів холодець на великому блюді, поруч квашена капуста, мариновані помідори, свіже топлене молоко з румяною скоринкою, пиріг з яйцем і зеленою цибулею

Мамо рідна, як же їсти захотілося!

Ой, мамо, вже досить! Тут на тиждень їжі, пробурмотів Петро, відкушуючи шматочок хліба.

Свекруха поставила поряд із холодцем скляну пляшку саморобної хріновухи й задоволено витерла руки об фартух:
Ну ось, усе готове!

Ось так і познайомилася я з Петриновою матірю.

Мати й син як дві краплини води: чорняві, щоки румяні. Тільки Петро тихий та лагідний, а свекруха як літня злива: гучна й несподівана. Думаю, не одного норовистого коня прибрала до рук, не одну пожежу з хати гнала

Аж раптом з сіней гупнула двері. В кухню, пропускаючи застуджене повітря, зайшов невеличкий дідок.

“Дідусь, як горошинка”, зраділо хлопнув у долоні:
Оце так справи, їй-бо!

Не знімаючи старенької куфайки, просяклої димом, обійняв сина.

Здоров, тату!

Руки помий, а тоді вітайся! наказала свекруха.

Дід поклав мені до долоні свою тверду руку:
Добридень, панянко!

У свекра веселі, жартівливі блакитні очі, ріденька, руда борідка і такі самі кучеряві пасма з медовим відливом.

Маріє, налий борщику і мені! загримів він, аж миска затремтіла.

Підняли склянки:
За вас, наші дорогенькі!

Коли посмакували й випили, я нарешті наважилася:
Василь Андрійович, а чому в вашому роду всі “Василі”?

А що тут складного, Ганнусю! І мій дід, і батько, і я всі були пічниками. А Петро ось, кивнув він на сина, токарем надумав стати.

Та й токарі потрібні, тату!

А піч складати важко?

Та це ціле мистецтво! підняв персти догори. Щоби гарно, щоби не диміла, щоб пироги пекла смачнючі. Не дивися, що такий худий! Ми, руді, народ витривалий, самим сонцем цілувані!

Василь Андрійович майстер на всі руки! озвалася свекруха.

Тату, розкажіть щось цікаве, а ми послухаємо.

Свекор усміхнувся, почухав борідку, лукаво глянув:
Як охота слухати, то слухайте! Перша бувальщина

Було це якось у липні, на сінокосі. “Красава” у нас тоді була, памятаєш, Маріє? Корова, а молока піввідра за раз! Поїхали всі гуртом: і чоловіки, і жінки, і ми з Марією. Сонце ще з-за лісу не зійшло, а ми вже косили, аж шубовстіло!

Жара була страшенна, гедзі кусали до сліз! А кабанів того року в лісі повно хоч греблю гати!

Ось настав обід, а ми вже втомлені до межі

Ех, дурень, згадав!.. Ганні й незручно таке слухати.

Навпаки, дуже цікавенько!

Дивлюсь я на людей: треба б їх розворушити. І думаю пожартую! Чи спека так вплинула, не знаю

Кинув я косу, побіг щодуху та як закричу: Ой-ой! Рятуйтеся, хто може! Кабани! Й сам на дерево вскочив. Гляну всі теж коси й граблі кинули, та мерщій хто на берест, хто на грушу

Ага-га-га! І що далі сталося?

Та трішки не навішали мені баби й діди тим же граблями! Зате робота потім пішла веселіше.

Свекруха не втрималася й дала ляпаса чоловікові:
Оце вже, Василю!

Тату, краще про справжніх кабанів розкажіть!

Можна й про справжніх. Було це, як ми з Марією ще молоді були, а Петра й не планували. Я тоді мисливцем був. Того разу випав сніжок, і я кажу: Піду, Маріє, на полювання.
Іди, погодилася.

Взяв рушницю, пішов у ліс. Ходив-ходив ніхто не трапляється Сутеніє вже зібрався додому, як чую кабани десь близько. Я до них, з рушниці бах! Думав, уполював, а не тут то було промахнувся. І тут кабан-сікач як кинувся на мене! Я навтіки, та, видно, адреналін підніс на дерево, навіть не памятаю як заліз.

Але й понервував ти тоді! додала свекруха.

Не перебивай На дереві лиш сиджу, аж серце вистрибує! А кабан валить землю під деревом, потім ліг і всю родину за собою підкликав. І так під деревом всю ніч і просиділи.

Ого! І як же ти вибрався? в мене аж очі округлилися.

Ганнусю, майже до ранку так і всидів! Добре, не дуже морозило, то не замерз. Марія мене вже й загубила, ледве знайшли. Завела чоловіків, а потім ще мене на собі волокла аж поки не відійшов від страху.

Ех ти, не чоловік, а маля! посміхнулася свекруха. А може, Ганнусю, чайку випєш? Я з мятою і медок свій маю, домашній.

Пила б із задоволенням, дякую.

Марія Василівна розлила духмяний чай по горнятках.

Тату, а як ти ту мою сестру лікував?

Свекор аж поперхнувся, розсміявся:
Якось сестра Марії телеграму прислала: приїжджаю! Ну що ж, зустріли Таня гостює, та ось за обідом і каже: Ноги болять, геть не ходжу!

Що таке? питаємо.

Та хто його знає, в лікарню ніяк не зберуся.

А пчолами не пробувала? Та де ж їх у місті знайдеш?
Я й кажу: давай підемо до вуликів, я тебе враз вилікую!

Айболит ще той! сміється Марія.

Підійшли до вуликів. Кажу Тані: піднімай плаття, наскільки совість дозволяє, на кожну ногу по бджілці. По хвилі дякувала, а потім сварилася, бо на бджолиний яд у неї страшна алергія ноги розпухли, ледве ходила!

Кажу: Отак лікувач зітхнула свекруха.

Справді, не знав ні я, ні ти А у тебе, Ганнусю, на мед алергії немає?

Та ні, все добре, Василь Андрійович!

От і слава Богу

Допили ми чай. За вікнами вже добре стемніло, і на мене наповзла приємна втома. Свекруха затягнула вікна фіранками:

Петрику, вам де стелити?

Ма, може на печі? Ганнусю, ти не проти?

Та за любки!

Ось і добре. Батько своїми руками складав нашу годівницю, похвалилася Марія.

Василь Андрійович гордо осміхнувся. І чим було пишатися піч і нагріє, і нагодує, і всю родину довкола збере. Живий, теплий вогонь у ній горить!

Ми подякували хазяйці, підвелися з-за столу. Чоловік лагідно підсадив мене на теплу піч. З полатей, з темряви, линув рідний аромат: димленої цегли, сушених трав, овечої вовни, запашного хліба.

Петро швидко заснув, а я ще довго лежала, у темряві щось чиєсь важке дихання:
Пих-пих… пих-пих…
Домовик! згадала я дитячу говірку. Домовик-домовик, не бавимось з тобою!

Вранці виявилося то не домовик, а опара, яку свекруха поставила до теплої печі й забула на ніч.

І ще не раз і не двічі ми завітали до гостинної хати Петрових батьків: і байки Василя Андрійовича слухати, і біля печі грітись, і хліб домашній смакувати.

Та про те вже іншого разу розкажуВідтоді минуло вже багато років, та як тільки пахне в хаті свіжоспеченим хлібом або стиха потріскує у грубці дрова я згадую ту першу зустріч із Петровою родиною. Згадую ті обійми Марії Василівни, веселу вдачу Василя Андрійовича, затишний дім, де сміх гойдається під стелею, як сонце влітку на вишнях.

Тепер у нашій хаті, що виросла окремо, я й сама печу хліб за тими ж рецептами, слухаю, як Петро переповідає дітям історії свого батька, й ловлю себе на думці: той живий теплий вогонь, яким славилася Петрова піч він передається з рук у серце, з роду в рід.

І коли збирається вся сімя за щедрим столом, і вікна дихають вечірньою прохолодою, я завжди думаю: щастя воно таке просте. Це, коли сміються довкола тебе, коли є кому насипати гарячий суп і обійняти після довгого дня. Коли навіть домовик-опара в теплій хаті не лякає, а лиш нагадує: тут твій дім, тут твоя родина, тут твій затишок.

То ж і живемо далі із добром, із родиною, з теплом у душі. І це найбільша радість на світі.