Ми з чоловіком відмовляли собі у всьому заради дочок, а тепер я сама і нікому не потрібна: за що мені таке ставлення від рідних дітей?
Коли наші дочки виросли, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, найважчі часи позаду — адже ми вдвох тягнули весь тягар на собі. Працювали обидва на заводі, жили дуже скромно. Зарплати — сльози. Але при цьому робили все, щоб наші дівчатка не почувалися гірше за інших. У них завжди було в що вдягнутися, з чим піти до школи, на що купити канцтовари чи квиток у кіно.
Ми з чоловіком майже нічого собі не дозволяли. Не пам’ятаю, коли востаннє купувала собі нове пальто — усе віддавали дітям. Дочки вступили до університету, одна за одною. І знову витрати. Стипендії ледь вистачало на проїзд, доводилося підтримувати. Купували одяг, платили за оренду житла, допомагали з харчуванням. Я знову навчилася рахувати кожну копійку. Але й тоді ніколи не шкодувала: лише б у них усе було.
Після навчання обидві вийшли заміж. Ми з чоловіком були щасливі — діти влаштувалися. А потім майже одразу народилися онуки — два хлопчики, один у старшої, інший у молодшої. І все пішло по колу. Після декрету обидві дочки сказали, що віддавати малюків до садка ще зарано, і попросили мене допомогти. Я на той час уже була на пенсії, але ще підробляла прибиральницею, щоб якось зводити кінці з кінцями. Обговорили з чоловіком і вирішили — я доглядаю за онуками, а він працює.
Так і жили — дві пенсії та його зарплата. Зяті між собою організували справу, і з часом бізнес у них пішов угору. Ми раділи, пишалися. Навіть якщо просили гроші на щось — не відмовляли. Адже це ж діти.
Але одного разу все розвалилося. Чоловік пішов на роботу і… не повернувся. Серце. Його не встигли врятувати. Мені здавалося, що ґрунт плив з-під ніг. Ми прожили разом сорок два роки, і я просто не уявляла, як тепер жити далі. Я залишилася сама. Дочки деякий час навідувалися, забирали онуків, віддали їх до садка. А потім — ніби викреслили мене.
І тоді я зрозуміла, що моя пенсія — мізерна. Раніше якось вистачало, адже була підтримка чоловіка. А тепер? Комунальні, їжа, ліки… іноді стояла в аптеці й вибирала: таблетки чи хліб. Того дня, коли дочки все ж заглянули до мене, я наважилася поговорити.
Тихо сказала: «Дівчатка, якби ви могли хоч трохи допомагати з оплатою рахунків, я б купувала собі потрібні ліки…» Старша навіть не дала договорити — сказала, що у них і так багато витрат, що все дорого, грошей не вистачає. А молодша… наче й не почула. Після цього — тиша. Ні дзвінків, ні візитів.
Я залишилася сама у своїй квартирі, оточена фотографіями, дитячими виробами, крихітними панчішками, які сама плела для онуків. Більше ніхто з них не приходив. Ніхто не питав, як я. Ніхто не спитав, чи жива я взагалі. Адже колись я була для них усім. Варила каші, прасувала спіднички, колихала коляску ночами. Я вчила їх говорити, читати, піднімалася на кожен їхній плач.
Зараз сиджу біля вікна, дивлюся, як по вулиці йдуть чужі бабусі з онуками. Вони сміються, тримаються за руки. А в мене — тиша. І гіркота. Бо я не розумію — за що мені таке. Коли саме я перестала бути потрібною? Невже діти так швидко забувають усе, що для них робилося?
Я не прошу багато. Мені не потрібні їхні гроші чи подарунки. Я просто хочу трохи тепла, кілька слів, дзвінок раз на тиждень. Хочу, щоб запитали: «Мамо, як ти?» Щоб онуки заглянули, просто посиділи поряд. Але, мабуть, це — розкіш, якої я не варта.
З кожним днем мені все важче вірити, що вони згадають. Але я все одно чекаю. Бо серце матері не вміє припиняти чекати. Навіть якщо боляче. Навіть якщо образили. Навіть якщо здається, що тебе зрадили.
