Ми з чоловіком від усього відмовлялися, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше віддяхнули. Думали, тепер-то заживемо, стане легше. Але легше не стало — навпаки, одна тягота змінилася на іншу. Все їхнє дитинство минуло в постійних обмеженнях. Ми працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледь вистачало на їжу та одяг.
Я досі пам’ятаю, як раділа, коли вдавалося купити їм щось гарне, щоб не гірше, ніж у інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, ходили в потертих черевиках — лише б у них усе було. Вчилися вони в звичайній школі, але виглядали як принцеси. І ми пишалися цим. Я вірила, що колись вони оцінять нашу любов і терпіння.
Коли доньки вступили до університету, витрати лише збільшилися. Треба було платити за гуртожиток, збирати їм речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дрібні гроші по кишенях, аби відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили однією думкою — щоб їм було легше.
Обидві доньки незабаром вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, але нетривалою — майже одразу вони оголосили, що стануть мамами. Спочатку я розплакалася від щастя, а потім — від страху. Хто сидітиме з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки як один сказали: малі ще, до садочку рано. І попросили мене — їхню бабусю — допомогти.
Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам продовжить працювати, а я нехай доглядаю за онуками. І почалася нова сторінка: кашки, підгузки, соплі, мультики — знову по колу.
Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу і почали добре заробляти. Ми раділи за них — таки родина, усе в домі. А те, що іноді доводилося знову «підкинути на продукти» — нічого, ми звикли.
А потім сталося найжахливіше. Мій Вітя пішов на роботу і не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала завчасно, але серце не витримало. Моя опора, моя людина — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сирим і порожнім.
Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали онуків і сказали:
— Мам, час до садочку, дякуємо тобі, тепер можеш відпочити.
А я залишилася одна. У квартирі стало моторошно тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не виживу. Комуналка, їжа, ліки — усе стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони завітали, зізналася. Так, злегка натякнула:
— Дівчатка, якби ви хоч трохи допомогли з квартплатою, я б могла купити ліки…
Старша одразу відповіла:
— Мам, ну ти чого? У нас і так на нічого не вистачає, цени ж ростМолодша лише знизала плечима, навіть не піднявши очі від телефону, немов у мене просив допомоги якийсь сторонній, а не та, що віддала за них усе.
**Full final version with continuation:**
Ми з чоловіком від усього відмовлялися, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше віддяхнули. Думали, тепер-то заживемо, стане легше. Але легше не стало — навпаки, одна тягота змінилася на іншу. Все їхнє дитинство минуло в постійних обмеженнях. Ми працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледь вистачало на їжу та одяг.
Я досі пам’ятаю, як раділа, коли вдавалося купити їм щось гарне, щоб не гірше, ніж у інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, ходили в потертих черевиках — лише б у них усе було. Вчилися вони в звичайній школі, але виглядали як принцеси. І ми пишалися цим. Я вірила, що колись вони оцінять нашу любов і терпіння.
Коли доньки вступили до університету, витрати лише збільшилися. Треба було платити за гуртожиток, збирати їм речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дрібні гроші по кишенях, аби відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили однією думкою — щоб їм було легше.
Обидві доньки незабаром вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, але нетривалою — майже одразу вони оголосили, що стануть мамами. Спочатку я розплакалася від щастя, а потім — від страху. Хто сидітиме з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки як один сказали: малі ще, до садочку рано. І попросили мене — їхню бабусю — допомогти.
Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам продовжить працювати, а я нехай доглядаю за онуками. І почалася нова сторінка: кашки, підгузки, соплі, мультики — знову по колу.
Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу і почали добре заробляти. Ми раділи за них — таки родина, усе в домі. А те, що іноді доводилося знову «підкинути на продукти» — нічого, ми звикли.
А потім сталося найжахливіше. Мій Вітя пішов на роботу і не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала завчасно, але серце не витримало. Моя опора, моя людина — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сирим і порожнім.
Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали онуків і сказали:
— Мам, час до садочку, дякуємо тобі, тепер можеш відпочити.
А я залишилася одна. У квартирі стало моторошно тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не виживу. Комуналка, їжа, ліки — усе стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони завітали, зізналася. Так, злегка натякнула:
— Дівчатка, якби ви хоч трохи допомогли з квартплатою, я б могла купити ліки…
Старша одразу відповіла:
— Мам, ну ти чого? У нас і так на нічого не вистачає, цени ж рост…
Молодша лише знизала плечима, навіть не піднявши очі від телефону, немов у мене просив допомоги якийсь сторонній, а не та, що віддала за них усе.
