Ми з чоловіком віддавали все, щоб наші діти мали краще. Та в старості залишилися сам-на-сам з тишею.
Усе життя ми себе обмежували, щоб вони не знали нужді. А тепер, коли сили покинули нас, натомість дісталися самотність і холодні стіни.
Років у вісімнадцять я вийшла заміж за Миколу. Весілля справляли у дворі, гості принесли власні стільці. Незабаром я завагітніла. Чоловік пішов з інституту, влаштувався на два заводи лише б дитина не голодувала.
Бувало, цілий день їли варену буряк з хлібом, але мовчали. Бо знали це заради них. Потім народила другу. Потім третю. Сусідки хитали головами, але нам було байдуже. Своїх дітей не кидають.
Допомогати було нікому. Моя мати померла від чахотки, а його мати жила в іншому місті, заклопотана новою сімєю. Я метушилась між дитячими піснями й горщиками, а Микола повертався з ночної зміни з посинілими від холоду пальцями.
Коли старші діти підросли, ми взяли кредит, купили їм дві кімнати у гуртожитку. Молодша мріяла вчитися у Відні продали бабушчину бісерну намисто, щоб зібрати на квиток. «Усе буде добре», говорили один одному вночі.
Роки пройшли, наче сон. Діти розлетілися. Старша, Марічка, одружилася з банкіром і переїхала до Києва. Середній, Олесь, відкрив свій бізнес репостив фото з Мальдівів, коли батькові зробили операцію. А молодша, Софійка, та, що вчилася за кордоном, просто надіслала повідомлення: «Не можу приїхати, сесія».
Найгірше було вночі. Я годувала Миколу гречаним супом, витирала йому губи, мов немовляті. Він слабшав на очах, а діти не дзвонили. Коли я наважилась подзвонити Марічці, вона відповіла: «У мене своя родина, мамо. Ти ж розумієш?» Того ж дня подруга бачила її в ресторані з подругами.
Він помер у березні, коли за вікном ще лежав сірілий сніг. Стиснув мою руку і прошепотів: «Дякую, Галю». Медсестра з хоспісу плакала більше, ніж усі мої діти разом.
Я не їла три дні. Навіть не вимила чашку, з якої він пив останній раз. Дивилася на їхні шкільні фото усміхнені, з косичками, з підведеними олівцем бровами. Де вони помилялись? Коли ми стали для них чужими?
Одного разу я навмисне залишила двері відкритими. Не через забудькуватість просто було все одно. На кухні грало ток-шоу, коли почула стукіт.
На порозі стояла дівчина. Лет двадцяти, у великому светрі з оленем. «Вибачте, сказала вона. Шукаю сусідку зверху». Я міг би закрити двері. Але запросив на чай.
Її звали Тетяна. Втекла від чоловіка-алкоголіка, працювала у цілодобовому магазині. Ми пили чай з мятою, і вона розповідала, як іноді відчуває себе тінню. «Знайомо», відповів я.
З тих пір вона заходила часто. Приносила зламані горщики зі сміття («Можна розмалювати!»), розпитувала про Миколу, сміялася з моїх історій про його молодечі витівки. А на мій день народження той, який мої діти «забули» принесла торт із написом «Для найкращої сусідки».
Тієї ночі прийшов смс від Софійки: «Вибач, була зайнята». І знаєте що? Мене це не вразило. Наче з мене зняли старий, важкий кожух.
Тепер я ходжу на гурток вишивки. Вирощую мяту на балконі. Іноді Тетяна приходить на вареники, іноді ні. І це нормально.
Минулого місяця знайшов у поштовій скриньці конверт. Всередині наша стара фотографія: пятеро на Трускавецькому озері, з мокрим волоссям і сміхом. На звороті «Пробач нас». Не знаю, хто надіслав. Поставив фото біля його годинника. І відчув спокій.
Бо ось таємниця, яку не розповідають: бути потрібним ще не значить бути коханим. Нас використовували всі ці роки. А тепер, у порожній квартирі, я нарешті зрозумів: справжнє тепло приходить не з обовязку, а з тих, хто обирає бути поруч.
Тож якщо ви читаєте це й відчуваєте, що вас забули знайте: ваша історія ще не кінець. Іноді родина це не кров, а людина у затертому светрі, що приносить вам пазли зі смітника. Залишайте двері відчиненими. Не для тих, хто пішов, а для тих, хто ще може увійти.
