Ми з чоловіком у всьому собі відмовляли, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли, я з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше з полегшенням зітхнули. Думали, ось тепер заживемо, стане трохи легше. Але легше не стало — навпаки, ми просто замінили одну тяжкість на іншу. Все дитинство дівчаток пройшло у нескінченних обмеженнях. Ми працювали на місцевому заводі: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледве вистачало на їжу та одяг.
Я й досі пам’ятаю, як тішилася, коли вдавалося купити їм щось гарне, аби не гірше, ніж у інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, ходили в поношеному взутті — лише б у них було все. Вони вчилися в звичайній школі, але виглядали як принцеси. І ми цим пишалися. Я вірила, що колись вони оцінять наше терпіння та любов.
Коли дівчата вступили до університету, витрати лише зросли. Треба було платити за гуртожиток, збирати їм речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дріб’язок по кишенях, аби відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили однією думкою — лише б їм було легше.
Обидві доньки незабаром вийшли заміж, одна за одною. Радість була величезною, та нетривалою — майже одразу обидві повідомили, що стануть матерями. Спочатку я розплакалася від щастя, а потім — від страху. Хто буде сидіти з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки як один сказали, що діти ще малі, рано їм до садочка. І попросили мене — їхню бабусю — допомогти.
Я тоді вже пішла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам продовжуватиме працювати, а я нехай доглядаю за внуками. І ось почався новий етап: кашки, підгузки, нічні плачі, соплі, мультики — все знову по колу.
Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу і почали непогано заробляти. Ми раділи за них — таки родина, усе до дому. А те, що час від часу доводилося знову «давати на продукти» — ну й бог з ним, ми звикли.
А потім сталося найстрашніше. Мій Вітя пішов на роботу і не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала миттєво, та серце не витримало. Моя опора, найрідніший чоловік — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сірим і порожнім.
Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали внуків і сказали:
— Мамо, час у садочок, дякуємо тобі велике, тепер можеш відпочити.
А я залишилася сама. У хаті стало моторошно тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не проживу. Комуналка, продукти, ліки — усе стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони заїхали в гості — розповіла. Просто натякнула:
— Дівчатка, якби хоча б трохи допомогли з комуналкою, я б могла купити собі ліки…
Старша одразу відповіла:
— Мамо, ну ти чого? У нас і так на нічого не вистачає, цени ж рост…А я сиджу в порожній хаті і думаю — чи справді діти не памятають, як ми їм віддавали все, а тепер не знайшлось навіть грішмя на ліки для матері.
