Ми з сестрою не розмовляли більше двадцяти років. А тепер вона проситься до мене жити… Я в розгубленості.
Мене звати Оксана. Мені сорок років, у мене є родина — двоє синів, коханий чоловік, затишна квартира у Львові та дача під Трускавцем, куди ми їздимо щоліта. Здавалося б, життя склалося. Але зараз я стою перед вибором, що не дає мені спокою. Бо цей вибір стосується моєї сестри — жінки, від якої мене відділяє не просто відстань, а роки мовчання, образ і болю.
Коли мені було п’ять, у нас помер тато. А через десять років від раку пішла й мама. Я залишилася одна. Тетяна — моя старша сестра — тоді була дорослою, їй виповнилося двадцять три. Перед смертю мама благала її не кидати мене. Тетяна оформила опікунство, і ми залишилися жити удвох у батьківському домі. Та назвати той час домом важко…
Я була проблемним підлітком — злою, зухвалою, загубленою. А Тетяна була суворою, холодною, стриманою. Вона ніколи не обіймала мене, не казала ласкавого слова. Вона не сварила — просто дивилася з байдужістю. Я пам’ятаю, як плакала вночі в подушку, мріючи лише про те, щоб вирватися з цього задушливого дому.
Коли мені виповнилося сімнадцять, я закохалася. Привела свого хлопця до нас. Але чоловік Тетяни — тоді вона вже була одружена з Ігорем — грубо вигнав його. А потім Тетяна спокійно сказала: «Якщо тобі не подобається — можеш йти». Я зібрала свої речі та пішла. Ніхто мене не зупинив. Ніхто не подзвонив. Ніхто не шукав.
З Славком ми прожили недовго — він виявився не тим, за кого себе видавав. Ми жили в квартирі його батьків, ледве зводили кінці з кінцями. А потім просто розійшлися. Повертатися до сестри я не хотіла. Вона чекала дитину, та й після всього я відчувала, що мені там немає місця.
Я поїхала до Чернівців, влаштувалася продавчинею в магазин, жила в гуртожитку. Було важко, страшно, але я хапалася за кожну можливість. А потім зустріла Олега. Спокійний, добрий, надійний. Ми одружилися. У нас народилися двоє синів. З часом ми взяли квартиру в іпотеку, купили машину, а потім і дачу — невеликий, але затишний будиночок у Карпатах.
Сестра? Я про неї не чула багато років. Знала лише з чуток: у них з Ігорем усе гаразд, він зайнявся бізнесом, у них була велика квартира, достаток. А потім раптом — все розвалилося. Ігор почав пити, Тетяна розлучилася, квартиру продали, гроші поділили. Вона з донькою переїхала до малосімейки.
Я не втручалася. У кожного своє життя, своя доля. Але кілька місяців тому мені написала спільна знайома: донька Тетяни вийшла заміж. І… виставила матір з квартири. Просто вигнала. Без права повернення.
І почалися дзвінки. Повідомлення. Листи. Тетяна. Сестра, з якою я не спілкувалася двадцять років. «Прости мене…», «Я хворію…», «Мені нікуди йти…», «Дозволь мені пожити хоча б на дачі…». Я читаю й не знаю, що відчувати. Жаль? Гнів? Біль? Чи порожнечу?
Мій чоловік каже: «Нехай живе. Ми ж там буваємо«Все живуть, і вона має право на другий шанс».
