Ми з сестрою не розмовляли більше двадцяти років. А тепер вона проситься до мене жити… Я в розгубленості.
Мене звуть Оксана. Мені сорок років, у мене є родина — двоє синів, коханий чоловік, затишна квартира у Львові та дача під Луцьком, куди ми їздимо щоліта. Здавалося б, життя склалося. Але зараз я стою перед вибором, який не дає мені спокою. Бо цей вибір — про мою сестру, жінку, від якої мене відділяє не лише відстань, а роки мовчання, образ і болю.
Коли мені було п’ять, помер наш тато. А через десять років від раку пішла й мама. Я залишилася сама. Іра — моя старша сестра — була тоді дорослою, їй виповнилося двадцять три. Перед смертю мама благала її не кидати мене. Іра оформила опікунство, і ми лишилися жити удвох у батьківському домі. Але назвати той час домівкою важко…
Я була складним підлітком — злою, зухвалою, загубленою. А Іра була суворою, холодною, стриманою. Вона ніколи не обіймала мене, не казала ласкавого слова. Вона не лаяла — вона просто дивилася з байдужістю. Я пам’ятаю, як плакала в подушку вночі, мріяючи лише про те, щоб вирватися з того задушливого дому.
Коли мені виповнилося сімнадцять, я закохалася. Привела свого хлопця до нас. Але чоловік Іри — тоді вона вже була одружена з Іваном — грубо вигнав його. А потім Іра спокійно сказала: «Якщо тобі не подобається — можеш іти». Я зібрала речі та пішла. Ніхто мене не зупинив. Ніхто не подзвонив. Ніхто не згадав.
З Миколою ми прожили недовго — він виявився не тим, за кого себе видавав. Жили ми у його батьківській квартирі, ледве зводили кінці з кінцями. А потім просто розійшлися. Повертатися до сестри я не захотіла. Вона чекала дитину, та й після всього я відчувала, що мені там немає місця.
Я переїхала до Хмельницького, влаштувалася продавчинею у магазин, жила у гуртожитку. Було важко, страшно, але я хапалася за кожну можливість. А потім зустріла Василя. Спокійний, добрий, надійний. Ми одружилися. У нас народили двійко синів. З часом ми взяли квартиру в іпотеку, купили авто, а потім і дачу — невеликий, але затишний будиночок біля Вінниці.
Сестра? Я про неї не чула багато років. Знала лише з пліток: у них із Іваном усе добре, він зайнявся бізнесом, у них була велика квартира, достаток. А потім раптом — все розвалилося. Іван почав пити, Іра розлучилася, квартиру продали, гроші поділили. Вона з донькою переїхала у малосімейку.
Я не втручалася. У кожного своє життя, своя доля. Але кілька місяців тому мені написала спільна знайома: донька Іри вийшла заміж. І… виставила матір із квартири. Просто вигнала. Без права повернення.
І почалися дзвінки. Повідомлення. Листи. Іра. Сестра, з якою я не спілкувалася двадцять років. «Прости мене…», «Я хворію…», «Мені нікуди йти…», «Дозволь мені пожити хоча б на дачі…». Я читаю й не знаю, що відчувати. Жалість? Гнів? Біль? Чи порожнечу?
Мій чоловік каже: «Нехай живе. Ми ж там буваємо лише влітку. Та й людина вона рідна». Я мовчу. Я думаю. Я згадую себе — сімнадцятирічну, що стоїть із валізою на порозі рідного дому, якому стало байдуже, чи виживу я, чи зникну.
Я пробачила. По-справжньому. Без злості. Але прийняти назад — означає знову впустити в життя людину, яка колись викреслила мене із свого. А якщо вона знову піде? Знову зникне? Я не хочу брати на себе чужий тягар. Але й кинути не можу.
Я стою на порозі. І не знаю, який вибір зробити. І через це серце болить сильніше, ніж будь-коли.
