Ми з сестрою не розмовляли більше двадцяти років. А тепер вона проситься до мене жити… Я в розгубленості.
Мене звати Оксана. Мені сорок, у мене є родина — двоє синів, чоловік, якого люблю, затишна квартира у Львові та дача під Жидачевом, куди ми їздимо що літа. Здавалося б, життя склалося. Але зараз я стою перед вибором, який не дає мені спокою. Бо цей вибір стосується моєї сестри — жінки, від якої мене відділяє не просто відстань, а роки мовчання, образ і болю.
Коли мені було п’ять, помер наш тато. Через десять років від раку пішла й мама. Я залишилася одна. Галя — моя старша сестра — тоді була вже дорослою, їй двадцять три. Перед смертю мама благала її не кидати мене. Галя оформила опікунство, і ми залишилися жити удвох у батьківській хаті. Та якщо чесно, домом те місце назвати було важко…
Я була складним підлітком — злою, грубою, загубленою. А Галя — суворою, холодною, байдужою. Вона ніколи мене не обіймала, не казала теплого слова. Вона не сварила — просто дивилася з нудьгою. Я пам’ятаю, як ридала в подушку, мріючи лише про те, щоб втекти з того задушливого дому.
Коли мені виповнилося сімнадцять, я закохалася. Привела свого хлопця до нас. Але чоловік Галі — тоді вона була вже заміжня за Олегом — грубо вигнав його. Потім Галя спокійно сказала: «Якщо тобі не подобається — можеш йти». Я зібрала речі й пішла. Ніхто не спинив. Ніхто не подзвонив. Ніхто не шукав.
З Ігорем ми прожили недовго — виявився не тим, за кого себе видавав. Жили у його батьків, ледве зводили кінці з кінцями. Потім просто розійшлися. Повертатися до сестри я не захотіла. Вона чекала дитину, та й після всього я відчувала, що там мені немає місця.
Я поїхала до Луцька, влаштувалася продавчинею, жила у гуртожитку. Було важко, страшно, але я хапалася за кожну можливість. Потім зустріла Андрія — спокійного, доброго, надійного. Ми одружились. Народили двох синів. З часом оформили іпотеку на квартиру, купили авто, потім і дачу — невелику, але гарну хатку під Бродами.
Сестра? Я про неї не чула роками. Знала лише з чуток: у них із Олегом усе добре, він зайнявся бізнесом, була велика квартира, гроші. А потім раптом — усе розвалилося. Олег запив, Галя розлучилася, квартиру продали, гроші поділили. Вона з дочкою переїхала у двокімнатну хрущовку.
Я не втручалася. У кожного своє життя, своя доля. Але кілька місяців тому мені написала спільна знайома: дочка Галі вийшла заміж. І… виставила матір з квартири. Просто вигнала. Без права повернутися.
І почалися дзвінки. Повідомлення. Листи. Галя. Сестра, з якою я не спілкувалася двадцять років. «Прости мене…», «Я хвора…», «Мені нікуди йти…», «Дозволь пожити хоча б на дачі…». Я читаю й не знаю, що відчувати. Жаль? Гнів? Біль? Чи пустоту?
Мій чоловік каже: «Нехай живе. Ми ж там буваємо лише влітку. Та й рідня ж як-не-як». Я мовчу. Я думаю. Я згадую себе — сімнадцятирічну, що стоїть з валізою на порозі рідного дому, якому було байдуже, чи виживу я, чи пропаду.
Я пробачила. По-справжньому. Без злості. Але впустити назад — значить знову пустити в життя людину, яка колись мене з нього викреслила. А якщо вона знову піде? Знову зникне? Я не хочу брати на себе чужий вибір. Але й кинути — теж не можу.
Я стою на порозі. І не знаю, яку сторону вибрати. І від цього серце болить сильніше, ніж будь-коли.
