— Ти Єва? Дружина В’ячеслава?
— Так… А ви хто?
— Це неважливо. Важливо, навіщо я прийшла! Збирайте речі та залишайте цю квартиру. Ми з В’ячеславом кохаємо одне одного, і він переїжджає до мене. Він сам так вирішив!
Єва німо дивилася на жінку, що з’явилася на порозі її квартири у неділю зранку. Вишукана брюнетка років тридцяти буквально випромінювала агресивну впевненість. Дорогий манікюр, яскравий макіяж, шкіряна куртка зі шпильками — усе кричало про бажання вразити.
— Вибачте, що?..
— Не вдавайте наївної! — незнайомка крокнула вперед. — В’ячеслав втомився від вашої деспотії. Щодня розповідає, як ви його не розумієте, як душите його бізнес-ідеї! Він давно усе вирішив.
Вона ще щось говорила, але Єва вже не чула. У вухах шуміло. В’ячеслав? Той самий, що вчора вечеряв на цій кухні, благав гроші на новий проект і цілував її на ніч, шепчучи, яка вона в нього чудова?
— Заходьте, — її власний голос здавався чужим. — Гадаю, нам є що обговорити.
Її картина світу розсипалася і зібралася наново. Було нестерпно боляче, але… так було правильно.
— Мене звати Мар’яна, — з викликом промовила брюнетка, переступаючи поріг. — І я прийшла не обговорювати, а виставити вас звідси.
Єва мовчки пройшла на кухню. Вперше за п’ять років шлюбу вона відчувала таку моторошну ясність думки. *«Як я могла бути такою сліпою?»* А може, й не сліпою. Просто носила рожеві окуляри, а крізь них усе виглядає інакше. Та ось рожеві окуляри б’ються склами всередину.
У пам’яті вставали уривки минулого. Ось вона — успішна риелторка з власною квартирою. Ось він — В’ячеслав, з чашкою капучино й роззброюючою посмішкою у кав’ярні. Поношений портфель, дешевий костюм, але грандіозні плани: *«Зараз, звісно, тимчасові труднощі, але це ненадовго. Ось побачите, я свого доб’юсь!»*
Ось вона тане від його залицянь. Квіти, хоч і недорогі, але щодня. Романтичні прогулянки. Пропозиція через три місяці. А ось він, одразу після весілля: *«Кохана, позич п’ятнадцять тисяч? Треба терміново вкластися в один проект, це наш шанс!»* Вона позичила. Потім ще й ще. Усі ці роки вона вірила в його «великі плани», поки сама крутилася, як білка в колесі. А він, виявляється, будував плани з іншою.
На кухні повисла тиша.
— Непогана планувальниця, — зауважила Мар’яна, господарським тоном оглядаючи простір. — Славко казав, що сам обиравав квартиру. В нього бездоганний смак.
— Почекайте хвилину, — Єва вийшла в коридор і повернулася з шкіряною папкою. — Хочу показати вам дещо важливе. Договір купівлі-продажу, свідоцтво про власність. Погляньте на дату. Три роки до знайомства з В’ячеславом. І на ім’я власника.
Мар’яна нервово облизала губи. Її впевненість танула.
— Але він казав… що має свою агенцію нерухомості…
Єва відкрила ноутбук і увійшла в банківський кабінет:
— А ось мій дохід. Я провідний риелтор великої агенції.
На екрані загорілася виписка з рахунку — солідні суми регулярних надходжень. Мар’яна впала на стілець.
— Давай вгадаю: він і з тебе витягував гроші? Розповідав про свої неймовірно прибуткові проекти?
— Я вклала майже півмільйона, — глухо пролунало. — Він казав, через місяць буде перший прибуток…
— Усе буде! — почувся біля дверей голос В’ячеслава. — Гроші повернуться з відсотками, я ж обіцяв!
У кімнату увійшов В’ячеслав у дорогому кашміровому светрі — подарунку Єви.
— Славку? — Мар’яна схопилася. — Ти ж мав бути на зустрічі з інвесторами!
— Він учора просив у мене грошей на якийсь терміновий проект, — тихо сказала Єва. — Мабуть, я і є той інвестор.
В’ячеслав завмер, переводячи погляд з однієї жінки на іншу. Потім його обличчя осяяла звична посмішка:
— Дівчатка, дайте все пояснити. Мар’янко, твої гроші у надійному місці…
— Де? — жінка наблизилася. — Я продала машину, позичила у батьків! Де мої гроші?
— Я все продумав! — у його голосі забреніли істеричні нотки. — Через місяць…
— Усім — усе? — Єва повільно підвелася. — Скільки ще жінок фінансують твої «проекти»?
В’ячеслав облизав пересохлі губи, намагаючись виправдатись, що з Мар’яною в нього «просто бізнес».
— Бізнес? — жінка гірко засміялася. — А побачення? А розмови про кохання? Ти ж клявся, що не можеш без мене жити!
Під тиском він нарешті зізнався:
— Розумієш, був один проект… в інтернеті… майже безпрограшний варіант…
— Ти їх програВ’ячеслав стояв на холодній вулиці, держачи в руках квитки на автобус до невеликого містечка, де його ніхто не знав, а дві жінки, які колись вірили йому, нарешті відкрили очі і почали живити справжнім життям.
