Ми відмовляли собі в усьому, щоб доньки ні в чому не потребували. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли й одружилися, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, нарешті можна жити для себе — важкі роки боротьби за добробут сім’ї минули. Скільки себе пам’ятаю, ми завжди жили скромно, працювали на фабриці від ранку до ночі, заробляли гроші, але ніколи не скаржилися. Усе, що мали, віддавали нашим дівчаткам.
Ми себе не шкодували. Ні нових чобіт, ні відпочинку — лише б у доньок усе було, як у заможних. Я досі пам’ятаю, як рахувала кожну копійку, щоб купити їм гарний одяг, добрі підручники, відправити на гуртки. Ми вірили: ось вони вивчаться, вступлять до університету, знайдуть роботу — і життя поліпшиться.
Та все пішло не так, як мріялося. Закінчивши школу, обидві пішли вчитися далі — і знову треба було платити, збирати, допомагати. Навіть перепочити не встигли. Навчання, весілля поспіль, потім онуки. І знову по колу.
Коли скінчилась декретна відпустка, доньки сказали, що малі ще занадто маленькі для садочка. Благали мене посидіти з дітьми. Я вже була на пенсії, проте підробляла — однієї пенсії не вистачало. Ми з чоловіком порадилися, і я пішла з підробітку, аби бути бабусею на повну ставку. Він же працював далі, незважаючи на вік, щоб закрити всі витрати.
Дві пенсії та його заробіток — цього вистачало. Зяті до того часу почали спільну справу, яка приносила дохід, але нам від цього нічого не дісталося. Ми й далі допомагали — грішми, часом, турботою. І були щасливі, бо коли дітям добре, то й нам спокійно.
Та все обірвалося в одну мить. Одного ранку чоловік пішов на роботу — і не повернувся. Серце не витримало. Швидка приїхала, але врятувати його не вдалося. Сорок два роки разом — і ось я сама. Поховала не лише найріднішу людину, а й свою опору, свій сенс.
Доньки, звісно, сумували. Плакали, підтримували. Та ненадовго. Через кілька тижнів сказали, що треба віддавати дітей до садка. Сказали — і пішли. А я лишилася сама — у тиші, у порожній хаті, з розбитим серцем і мізерною пенсією.
Тільки тоді я зрозуміла, як страшно й гірко бути нікому не потрібною. Гроші танули — треба було платити за комуналку, купувати їжу, ліки. Але вистачало не на все. І ось, коли вони зайшли у гості, я наважилася попросити допомоги. Хоч трохи, просто сплатити рахунки, щоб я могла купити собі ліки.
Старша одразу відповіла, що у них саміх грошей нема, що кредити, витрати, діти… Молодша навіть слова не промовила, ніби не почула. З того часу — ні дзвінка, ні візиту. Ніби мене й не було.
Я сиджу й думаю — невже я заслужила таке? Невже всі мої жертви, безсонні ночі, скромність, турбота — нічого не варті? Де ж той борг, та любов, про яку пишуть у книжках і показують у кіно? Чи може це всього лише казки?
Кожен вечір я дивлюся на старі фотографії. На них — ми з чоловіком, молоді, сповнені надій. Дівчатка маленькі, усміхнені. Тоді ми були щасливі. Тоді у нас була родина. А зараз — тиша, порожнеча й гіркота.
Я не знаю, у чому провинилася перед своїми доньками. Але знаю точно: більше так не можу.
