Ми відмовляли собі в усьому, аби дочки ні в чому не потребували. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли та завели сім’ї, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, тепер можна нарешті жити для себе, адже роки важкої боротьби за добробут сім’ї позаду. Скільки себе пам’ятаю — ми завжди жили скромно, працювали на фабриці з ранку до вечора, отримували копійки, але ніколи не дозволяли собі скаржитися. Все, що заробляли, вкладали у наших дівчат.
Ми відмовляли собі буквально в усьому. Ані нових чобіт, ані відпустки — лише б у дочок було все, як у дітей з забезпечених родин. Я пам’ятаю, з якою наполегливістю вираховувала кожну копійку, щоб купити їм гарний одяг, добрі підручники, відправити на гуртки. Ми вірили: вони виростуть, вступлять до університету, знайдуть роботу — і життя налагодиться.
Але все пішло не так, як мріялося. Закінчивши школу, обі пішли вчитися, і знову — плати, збирай, допомагай. Навіть перепочити не встигли. Навчання, весілля одне за одним, потім народження онуків. І знову все по колу.
Коли закінчилися декретні відпустки, обидві доньки заявили, що малюки ще занадто малі для садочка. Зі слізьми благали мене посидіти з дітьми. Я вже була на пенсії, але все одно підробляла — однієї пенсії не вистачало. Ми з чоловіком порадилися, і я пішла з підробітку, щоб стати бабусею на повний день. Чоловік продовжував працювати, попри вік, щоб покривати витрати.
Дві пенсії й його зарплата — цього вистачало. Зяті до того часу почали спільну справу, яка приносила дохід, але на нас це ніяк не впливало. Ми як і раніше допомагали — і грошима, і часом, і турботою. І були щасливі, адже дітям добре, значить, і нам спокійно.
Та все обірвалося в одну мить. Чоловік одного ранку пішов на роботу і не повернувся. Серце не витримало. Швидка приїхала миттєво, але врятувати його не вдалося. Сорок два роки разом — і ось я сама. Я поховала не лише кохану людину, а й свою опору, свій сенс.
Доньки, звісно, переживали. Плакали, підтримували. Але недовго. За кілька тижнів сказали, що пора віддавати дітей до садочка. Сказали — і пішли. А я лишилася сама — у тиші, у порожній хаті, з розбитим серцем і мізерною пенсією.
Тільки тоді я зрозуміла, як страшно й гірко бути нікому не потрібною. Гроші танули — треба було платити за комуналку, купувати їжу, ліки. Але коштів не вистачало. І ось, коли вони зайшли до гостей, я наважилася попросити про допомогу. Хоч трохи, просто сплатити рахунки, щоб я могла купити собі необхідні ліки.
Старша одразу відповіла, що в них і так грошей немає, що кредити, витрати, діти… Молодша просто мовчала. Вдала, що не почула. З того часу — ні дзвінка, ні візиту. Наче мене й не було.
Я сиджу й думаю — невже я заслужила таке ставлення? Невже всі мої жертви, безсонні ночі, скромність, турбота — нічого не варті? Де ж той обов’язок, та любов, про яку говорять у книжках і кіно? Чи це все — лише казки?
Кожного вечора я дивлюся на старі фотографії. На них — ми з чоловіком, молоді, сповнені надій. Дівчатка маленькі, усміхнені. Тоді ми були щасливі. Тоді в нас була сім’я. А зараз — тиша, порожнеча й гіркота.
Я не знаю, чим я провинилася перед своїми доньками. Але точно знаю: я так більше не можу.
