Михайле, вам давно час. Я б вам радив до лікаря сходити, серце перевірити.
А що не так із моїм серцем?
А мені здається, що у вас його й нема!
Чакові, як справжньому собаці, зовсім було незрозуміло, чому двері підїзду, в які він стільки разів повертався разом із господарем із прогулянки зачинені.
Він сидів навпроти старих, обшарпаних коричневих дверей багатоповерхівки в Києві.
Може, помилився підїздом? майнула думка. Ні, точно цей! Чак почухав морду, сам себе переконав у правильності вибору. Запах говорив тутешній.
Треба тільки трошки почекати. Господар згадає, що мене вивіз автомобілем десь у ліс під Броварами, а потім чомусь залишив. Це ж, мабуть, така гра. Але я знайшов! Тепер чекаю!
Сніг уже густо падав на столичні подвіря. Лапи Чака мерзли до болю, тіло трусилося, шерсть не порятунок.
Не думай про голод, вмовляв себе песик. Зараз побачать мене, зрадіють, дадуть кісточку, може, й домашнього борщу доллють
Тремтячий, маленький пес піднявся до кучугури та почав їсти сніг. Хоч і перехотілось пити, але було ще холодніше. Де тому кінця
Ще трохи і мене впустять до хати, там же біля білої гарячої батареї тепло Спочатку кістка. Далі суп. А вже тоді можна й погарчати для виду. Я ж розумію це у них така ігра. Тренують.
Я ж своє подвіря шукав кілька ночей! Вчора проскочив у відчинені двері підїзду, хотів трохи зігрітись. Вранці двірник копнув у бік. Я поскавчав, але сил навіть вкусити не мав.
Люди дивні. Коли я з господарем на повідку всі отакі привітні, посміхаються. А як сам дивляться з злістю, хіба що не кажуть, щоб ішов геть. Той двірник ще й копнув. Тепер бік болить.
Чак ще кілька годин не зрушував з місця пильно дивився на підїзд. Ніхто не входив і не виходив. Щеня почало тихенько скавчати, у мріях ситий і в теплі.
Лише трохи зачекати
Заметіль. Чак уже майже не відчував лап. Згорнувся клубочком, щосили зберігаючи тепло. Думки злітали десь далеко. Він своє завдання виконав, хоч і важко, підійшов до свого підїзду. Він молодець. Треба б трохи поспати
Віктор Михайлович лишився сам у квартирі. Стільки справ: телевізор подивитися, чаю попити, знову телевізор, знов чайок, трохи поспати і знову чаю. Так минали його дні. Ще років десять така програма буде буденна.
Колись усе було інакше! Машиніст приміської електрички. Віз людей з Борщагівки аж на Поділ. Був, як артерія міста, потрібний.
Та нічого! сам себе заспокоював. Скоро весна. Висаджу розсаду, город почну. Трохи потерпіти і зима мине!
Пішов кухнею, поставив чайник. Колись, поки той закипав, можна було з ким перебалакати, побурчати. Тепер нікого сам собі все обмірковує.
Чайник закипів. Віктор Михайлович звично відкрив тумбу за заваркою. Порожня коробка є, чаю нема.
От лихо, закінчилася. Треба до магазину. промайнула думка, навіть зрадів причині вийти на двір.
Одягнувся поспіхом і вийшов з хати.
У підїзді темно, напевно, лампочку вкотре викрутили.
Маю купити нову, подумав на ходу.
Відчинив двері, зробив кілька кроків і мало не перечепився через щось холодне.
Ой, ну й день! пробурмотів. Там був собака, засипаний снігом сніг не танув.
Чак! одразу впізнав пса сусідки.
Чаку, що з тобою? Стільки лежиш? Зараз я господарям зателефоную! Віктор Михайлович кинувся до домофона.
Господарі не відповідали. Подзвонив сусідам. Відповіла Ніна.
Вікторе Михайловичу, доброго дня.
Не знаєте, куди поділися із шестидесятої? У них тут собака ледве не замерзла!
Вони вже місяць як зїхали, розвелися. Квартиру продають.
Оце так Дякую.
Віктор Михайлович зняв з себе пуховик, поклав біля собаки, обережно рукавицею змахнув сніг і переклав Чака на куртку. Здавалося, пес не дихає.
Та от халепа!.. Чак, дихай давай, тримайся!
Затягнув його до підїзду, до гарячої батареї. Гладив по змерзлій шерсті, стукав у перші ж двері першого поверху. Відчинила Ніна.
Ніно, собака Дуже треба. Знайдіть номер ветеринарної клініки й викличте нам таксі.
Алло, Олено?
Так, хто це?
Сусід Віктор Михайлович. Телефон дала ваша Ніна.
Доброго вечора.
Я щодо Чака
Це все до Михайла. Мені той пес зроду не подобався.
Ми зараз у ветер
Та нехай бере свого бовдура! Не міг на іпотеку заробити жодної гривні, а купив пса!
Я ж сімю сама роками тягнула! Попросила позбутись собаки і навіть це не зробив! Всього хорошого!
Потім зателефонував Михайлу.
Михайле, це Віктор Михайлович. Чак вернувся додому!
Ви щось плутаєте. Наш Чак загубився у лісі під Бояркою.
Це точно він!
Не може бути
Все ясно З тваринами так не можна.
Я вас не розумію
Та все ти розумієш. І слава Богу, що в мене вже немає таких сусідів.
Минуло кілька місяців. Чак жив у Віктора Михайловича. Кінчики вушок відмерзли, дві лапки досі боліли, але нічого життя налагоджувалось.
Чак зрозумів це не була гра. Це була війна двох дорослих, в якій йому довелось виконувати команду «лягай і помри». По-справжньому.
Та він здобув нового друга. Вони гуляли тричі на день. Господар хоч і був поважного віку, під наглядом Чака тримав фізичну форму, бо бігати доводилося досхочу.
Забавні ці двоногі, думав Чак. Ті посміхалися, але мало не вбили. А цей бурчить постійно, але доглядає, як за рідним. Тих треба кусати, а цього любити!
Якось у двері постукали.
Вікторе Михайловичу, це Михайло Я тепер із жінкою, у неї донька. Дівчинка дуже пса просить. Може, віддасте нам Чака? Вибачте, що так вийшло. Скажіть, скільки винен за ветеринара?
Михайле, не розумію вас.
Так сталося Грошей не вистачало й
Собаці байдуже, скільки ти заробляєш Чак загубився у лісі.
Але ж він на підстилці лежить!
Це Норріс, а Чака ти вже втратив.
Чак, до мене!
Пес не ворухнувся, лиш загрозливо показав зуби.
Михайле, вам серйозно час до лікаря серце обстежити.
А що не так із моїм серцем?
А його, здається, зовсім нема.
А ви як вважаєте? Напишіть свою думку в коментарях та ставте вподобайку!
