2 липня, вівторок
Дивно повертатися сюди після стількох років мовчання й відстані. Зранку я їхав з Києва у Галичину, подумки перебираючи ті слова, що варто було б колись сказати. Але хіба міг я зізнатись, чому уникав цього місця пятнадцять років? Наче цей край, з його терпкою прохолодою і запахом сіна, міг мене простити?
Зупинився біля старого, схиленого тинa, під шум вітру й тріск проржавілих дощок. Мотор ще гудів, а я все не відважувався відчинити двері. Мабуть, намагався зібратись із думками чи залишитись непоміченим для минулого. «Ну ось, Степане, доплив-таки», гірко всміхнувся. Останній раз я бачив цей бузковий кущ з вікна, і тоді обіцяв повернутись. Не повернувся.
Мотор стих, тиша одразу накрила немов теплою ковдрою. Далеко загавкав пес, у дворі скрипнула хвіртка. Але я все сидів, згадавши, як вона стояла тут же: Катерина, тоненька, у білому платті, з тими трепетними руками, що махали мені навздогін. Я обернувся лише раз і вже не побачив посмішки, лише смуток у її очах.
Я повернусь, крикнув тоді.
Мовчки вийшов з машини, підтягнув комір сорочки сурового костюма: от смішно, прожив більш як шістдесят, а й досі серце холоне, коли ведеш розмову з минулим.
Хвіртка більше не скрипить видно, хтось таки змастив. Катерина завжди казала: «Поскрипує, як зубний біль. Купи вже ту олійку, Степчику». Я не купив.
Хата наче стиснулася, стала ще нижчою, вікна чужі. Яблуня нахилилась до самого ґрунту, наче оберігає стару память. Я рушив знайомою стежиною до цвинтаря. Хотів сказати нарешті усе, що носив як камінь у грудях.
А тоді мене наче вперше щось зупинило.
З-за клену виглядав пес. Русявий, із білою плямою на гриві й тими ж золотавими, уважними очима. Упізнав би з тисячі. Не схожий а саме той.
Лиска?.. ледве видихнув я.
Пес не кинувся, не загарчав, лише спостерігав, спокійно, овиваючи мене поглядом: мовляв, «А де ти був так довго? Ми чекали».
У мене перехопило горло.
Лиска піднялася неспішно, важко бач, вже в літах. Підійшла, обнюхала руку й відвернулась. Не було образи: мовляв, я тебе впізнала але ти запізнився.
Ти памятаєш, сказав я.
Лиска слабо заскиглила.
Я сів біля памятника.
Прости мене, Катю, прошепотів. Прости боягуза; того самого, що злякався стати поряд і вибрав роботу, безглузді поїздки до Львова. Прости, що не мав відваги дзвонити, писати Прости за те, що відстав і не оглянувся.
Я говорив довго, може, вперше настільки чесно. Про порожнечу офісу, про несердечних жінок, про звичку виправдовуватись турботами чи відсутністю часу. Але правда зашкалювала в тиші.
Назад ішов не сам: Лиска тупотіла позаду; без злості, не з радістю як сторож, що памятає давнє добро.
Коли підходили до хати грюкнули двері.
А ви хто? пролунало суворо.
На порозі стояла жінка років за сорок, темне волосся в косу, обличчя суворе, але очі Катерини.
Я Степан, невпевнено відповів. Колись тут
Знаю, урвала вона. Марія. Дочка. Не впізнаєте?
Марія, дочка Катерини з першого шлюбу, дивилась крізь мене.
Вона ступила сходами, і Лиска одразу перемістилася до її ніг.
Пів року, як мами нема, промовила. А ви де були весь цей час? Коли вона боліла? Коли чекала? Вірила?
Я знітився.
Я не знав.
Не знали? Мама всі ваші листи берегла. І адреси. Знайти вас було неважко. Але ви не шукали.
Замовк. Що тут скажеш, коли слова нічого не значать?
Вона хворіла?
Ні. Серце просто стомилось чекати, сказала Марія рівно.
Лиска тихо виказала сум надламом голосу. Я на мить заплющив очі.
Востаннє, що мама сказала: «Якщо Степан колись повернеться, скажи, що я не гніваюсь. Я розумію».
Вона, як завжди, розуміла. А мені не вистачило розуміння навіть самого себе.
А Лиска? Чого вона на цвинтарі?
Марія тяжко зітхнула.
Вона щодня туди ходить. Лягає і чекає.
Вечеряли мовчки. Вона розповідала: працює медсестрою, чоловік у Луцьку, життя не склалося. Дітей нема. Є тільки Лиска пам’ять про маму й тепло під боком.
Можна залишитись тут кілька днів? тихо спитав я.
Марія глянула.
А далі знов зникнете?
Не знаю, чесно відповів. Справді не знаю.
Я залишився. Спершу на день, потім на тиждень, за ним другий. Марія більше не питала, коли поїду. Очевидно, бачила: я й сам не знаю відповіді.
Лагодив тин, клепав вікна, носив воду зі старої криниці. Руки боліли, але душа заспокоїлась, вперше за цілі роки.
Лиска впустила мене у своє коло лише за тиждень: підійшла, лягла поруч, поклавши морду до мого чобота. Марія посміхнулася:
Вона вас простила.
Я поглянув у вікно. На Лиску. На яблуню, на хату і на те тепло, що вперто трималось у цих стінах.
А ти простиш? запитав я її дуже тихо.
Вона довго мовчала.
Я не мама, нарешті ледь помітно зітхнула. Мені важче Але я спробую.
Лиска, як і раніше, вставала ще вдосвіта й йшла завжди в один бік: на цвинтар.
З того часу вона кожного ранку там, пояснювала Марія. Так ніби сторожує память бережe.
Собаки памятають краще за людей. Людина може втекти, собака ніколи.
Тоді день був особливий небо висіло низько, вечірнє дощило, а потім вдарила справжня гуцульська гроза. Вітер бив у шибку, яблуня гнулася до землі.
Лиски досі нема, тривожно сказала Марія під девяту. Вперше запізнюється так довго.
Я вдивлявся поміж дерев лише спалахи блискавки виривали світ із темряви.
Мабуть, заховалась десь, невпевнено проказав.
Вона вже стара, Марія зжала долоні. Я боюсь, щоб чого не трапилось.
Є парасоля?
Є. Ви хочете йти?
Я вже натягував куртку, одягаючи смішну, але найміцнішу парасолю з соняхами.
Дорога перетворилась у потічок болота. Я ковзав, лаявся, але йшов бо мусив.
Калитка цвинтаря хитала вітер заскочив замок. Я посвітив під ноги: Лиска лежала у калюжі біля Катерининої могили, мокра, втомлена.
Ну, дівчино я присів поруч. Навіщо собі таке?
Вона зиркнула: в її погляді, як у добре знайомих людях, лише біль.
Каті нема та ти лишилась. Я тут. Ми разом.
Зняв куртку, загорнув Лиску, обережно підняв на руки. Вона не пручалась сил вже не було. Але важило лише одне: я не міг залишити.
Прости нас, Катю, прошепотів я у мокру ніч. Прости, що залишились і повернулись так пізно.
Дощ стих аж під ранок. Я сидів коло печі, зігріваючи Лиску. Вона трохи попила молока.
Вона хвора? спитала Марія.
Ні. Просто втомилась.
Прожила Лиска ще два тижні. Не відходила далі, ніж на крок.
Він бачив, як вона слабшає не було страху, лише прийняття. Сонце пекло у шибки, але прощання було спокійним.
Пішла Лиска на світанку, лягла на ґанку й заснула. Я знайшов її з першими промінчиками. Поховали поруч із Катериною. Марія не вагалась мов, мама була б рада.
Ввечері подала мені ключі від хати.
Думаю, мама хотіла б, щоб ви тут жили.
Я довго вдивлявся у срібний метал саме цей ключ колись брав із собою, коли востаннє йшов у Київ.
А ти? Ти хочеш, щоб я залишився?
Марія подивилась якось по-дорослому.
Так. Мені потрібен тато. А дім не повинен пустувати.
Слово «тато» завжди лякало мене не тому, що не хотів. Не вмів. Але, може, ніколи не пізно навчитися?
Я залишусь.
Через місяць продав квартиру, оселився тут. Садив грядки, лагодив дах, білив стіни. Тиша була вже не самотністю, а надією.
Щодня ходив до Катерини і Лиски. Розповідав про город, дощі, людей у селі, мясну юшку, свої думки і сни.
І хоч ніхто не відповідав, тепер я відчував у цьому безмовї спокій, якого так бракувало багато років.
Дуже багато років.
