14 червня
Я завмер: зза старої груші на мене сумно дивився пес. Той, якого я впізнав би серед тисячі інших.
Пил на польовій дорозі повільно підіймався вгору, ніби йому бракувало сил. Я заглушив двигун біля похиленого, похапцем підлатаного тину й не поспішав виходити з машини просто сидів, відчуваючи, як двигун ще трохи дрижить під капотом.
Пятнадцять років я уникав цього місця. А сьогодні, нарешті, приїхав. Навіщо? Чи й сам знаю Можливо, щоб нарешті сказати те, чого тоді не набрався сміливості. А може, попросити прощення, на яке вже сподіватися марно.
Ну що, старий дурню, буркнув я сам до себе, доїхав.
Я повернув ключ у замку запалювання. Двигун замовк, і одразу навкруги розлилася густа тиша: тиша рідної Полтавщини, напоєна запахом сіна, сухої землі та спогадів. Десь недалеко коротко брехав собака. Скрипнула хвіртка. А я все сидів здавалося, що боюсь зіткнутися з минулим.
Память підкинула мені картинку: вона стоїть біля тієї самої хвіртки, махає мені услід. Я озираюсь тільки раз. Один раз. І бачу, що вона не махає. Просто дивиться, трохи схиливши голову.
Я повернуся, крикнув я тоді.
Не повернувся.
Я вибрався з машини і, випрямляючи комір, відчув, як підкошуються ноги. «Смішно, думаю, прожив шість десятків літ, а все одно лячно зустрічатися з тим, від чого роками тікав».
Хвіртка вже не скрипіла мабуть, хтось змастив петлі. Валентина завжди бурчала: «Та купи ти вже олійничку, Мишко, бо аж по ночах хвіртка скрипить». Так і не купив.
Двір майже не змінився. Лише яблуня стала нижчою, наче прихилялася до землі. А вікна прикрашали чужі штори не Валіни.
Я пішов знайомою стежкою до цвинтаря. Там я мав сказати все, що не зміг тоді.
Зупинився як вкопаний.
Зза берези на мене дивився пес. Рудий, з білою плямою на грудях та розумними, золотими очима. Не просто схожа це була саме вона.
Рута?.. видихнув я.
Пес не кинувся до мене, навіть не обізвався. Просто дивився. Спокійно, ніби запитував: «Де ти був так довго?».
Дихання сперло.
Рута сиділа нерухомо, але очі ті самі, в яких колись Валентина любила шукати людське тепло. «Наша Рута справжній психолог, сміялась вона. Все про всіх знає. В душу заглядає».
Боже мій прошепотів я. Як ти ще живеш?
Пси стільки не живуть.
Рута повільно піднялася, наче стара жінка, якій болить кожен рух, підійшла, обнюхала мене, відвернула морду. Не ображено. Просто «я тебе впізнала, але ти прийшов надто запізно».
Ти памятаєш, сказав я, навіть не питаючи. Ну звісно, памятаєш.
Рута тихо заскулила.
Пробач мені, Валентино, прошепотів я, присідаючи біля могили. Пробач мені за те, що втік, за те, що обрав роботу, а отримав тільки самотні вечори та порожні поїздки. За те, що злякався залишитись.
Говорив довго. Розповідав про марну роботу, про жінок, до яких серце не прикипіло, про те, як хотів одного вечора зателефонувати і жодного разу не наважився. Завжди не вистачало то часу, то відваги, то надії, що мене ще чекають.
Назад ішов уже не сам Рута дрібнесенько бігла поруч. Прийняла мене до свого кола наче прощаючи, хоч і не з радістю.
Біля дому грюкнули двері.
Ви хто? почулося суворо.
На ґанку стояла жінка років сорока, із темною косою, серйозне обличчя, а от очі такі, як у Валі.
Я Михайло, запнувся я. Колись тут
Я знаю, хто ви, перебила вона. Оксана. Дочка. Не впізнаєте?
Оксана, донька Валі від першого шлюбу, дивилася так, ніби кожне слово обпікало.
Вона спустилася, й Рута відразу подалася до неї.
Мами нема вже пів року, спокійно сказала Оксана. А ви де були раніше? Коли вона хворіла? Коли чекала? Коли вірила?
Мене наче ножем пройняло. Не було чим дихати.
Я не знав, ледь вимовив я.
Не знали?! скривилась. Листи ваші ніколи не викидала. Все зберігала. Всі адреси памятала. Вас легко було знайти. Але ви не шукали.
Я замовк. Що тут скажеш? Писав їй у перші роки, потім рідше, потім зник у роботі, розїздах, чужих містах. Валentina поступово зникла з мого життя, наче добрий сон.
Вона хворіла? з труднощами спитав я.
Ні. Просто серце. Не витримало чекати.
Вона сказала це спокійно. Від цього боліло ще більше.
Рута тихо застогнала. Я заплющив очі.
Перед смертю мама просила, якщо Михайло колись повернеться скажи, що не сердиться. Вона все розуміє.
Вона завжди розуміла. А я навіть себе не розумів тоді.
А Рута? Чому вона була на цвинтарі?
Оксана зітхнула:
Щодня туди ходить. Сидить біля могили. Чекає.
Вечеряли мовчки. Оксана розказала працює медсестрою, заміжня, та з чоловіком не живуть, життя не склалось. Дітей немає. Тільки Рута опора і память про маму.
Можна, я залишусь тут днів зо два? несміливо спитав я.
Оксана подивилася просто в очі:
А потім знову зникнете?
Я не знаю, правдиво зізнався.
Я залишився. Не на пару днів на тиждень. Потім ще. Оксана більше не питала, коли я поїду: мабуть, зрозуміла і я сам не знаю.
Підлатав тини, перестелив дошки на кладці, носив воду з колодязя. Тіло боліло, а душа ніби заспокоювалася: щось всередині, нарешті, перестало опиратися.
Рута визнала мене лише через тиждень. Підійшла сама, поклала голову мені на ногу. Оксана з посмішкою сказала:
Вона вас пробачила.
Я подивився у вікно. На Ру́ту, на грушу, на дім, який ще зберіг Валино тепло.
А ти пробачиш? тихенько спитав я у Оксани.
Вона мовчала довго. Вважала кожне слово.
Я не мама, зрештою промовила. Мені важче. Але я спробую.
Рута все ще прокидалася раніше за всіх. Ледь розвиднювалося, тихцем виходила з двору. Спершу я не звертав уваги у собак свої звички. Але потім побачив, що вона завжди йде в один бік до цвинтаря.
Щодня ходить, пояснила Оксана. Відтоді, як не стало мами. Прийде, ляже біля могили й лежить до вечора як вартовий памяті.
У пса память, може, навіть сильніша за людську. Люди забувають, вигадують виправдання, шукають звички. Собаки просто памятають і чекають.
Вранці того дня небо ніби осіло до самої землі. До обіду моросив дощ, а під вечір зірвалася злива з грозою. Шибки гуділа вода, берези гнулися.
Рути досі немає, тривожно сказала Оксана. Завжди повертається до вечері. А вже девята година
Я глянув у темряву. Дощ ліг стіною на все живе. Лише рідкі спалахи блискавиць малювали в повітрі контури дерев.
Може, десь сховалася, пробував заспокоїти, та й сам не вірив словам.
Вона ж стара, Оксана зціпила пальці на підвіконні. Я боюся, що щось сталося.
Маєш парасолю?
Так, здивувалася. Ви серйозно підете зараз туди?
Та я вже натягнув куртку.
Якщо вона там, то не піде сама. Буде лежати, поки не скінчиться дощ. А для неї провести ніч на холоді це квиток в один кінець
Вона мовчки подала мені ліхтарик і парасолю легеньку, блакитну, в ромашках. Смішну, але найміцнішу.
Дорога на цвинтар розмокла в суцільну рідку багнюку. Ліхтар ледь пробивав дощову завісу. Парасолю раз у раз вивертав вітер. Проте я йшов, ковзав, тихо лаявся і йшов.
«Ще й шістдесят років нема, а відчуваєш себе старою скрипучою брамою», подумав я, шкутильгаючи.
Хвіртка на цвинтарі билася об тин замок зірвало вітром. Я ступив у темряву і побачив її.
Рута лежала біля могили, притулившись до березового хреста. Вся мокра, знесилена, але не зрушила. Тільки коли я присів поруч, підняла очі.
Ой, моя дівчинко я став на коліна в багнюку. Що ж ти так
Вона подивилась сумно і втомлено, ніби казала: «Я її не залишу. Я памятаю».
Мами більше нема, ледве прохрипів я. Але ти ще є. І я теж. Ми тепер разом. Поруч.
Я зняв куртку, загорнув Ру́ту, підняв на руки. Вона не пручалася в її тілі не лишалося сил. У моєму, здається, так само, але тепер то байдуже.
Прости нас, Валентино, прошепотів я в мокру ніч. Мене що повернувся занадто пізно. Її за те, що не змогла перестати чекати.
Дощ перестав лише на світанку. Всю ніч я сидів біля печі, тримаючи Ру́ту, вкутану моєю курткою. Гладив її й нашіптував казна-що як дитині. Оксана принесла молоко, пес трохи попив.
Вона хвора? спитала Оксана.
Ні Просто дуже втомилась.
Рута прожила ще два тижні. Тихо, мирно, від Михайла не відходила далі, ніж на крок. Мов берегла кожну секунду разом.
Він бачив, як вона згасала: все повільніше вставала, очі дедалі рідше відкривала. Але в тому не було страху лише мир.
Рута пішла на світанку. Лягла під ґанком, поклала морду на лапи й просто заснула. Михайло знайшов її із першими променями сонця.
Поховали поруч із Валентиною. Оксана одразу погодилась сказала, що мама б посміхнулася такій зустрічі.
Увечері вона протягнула мені вязку ключів.
Мені здається, мама хотіла б, щоб ви залишились тут. Не їхали.
Я довго крутив метал у руках той ключ, що колись лежав у моїй кишені, перш ніж я відвернувся від усього.
А ти? ледве чутно спитав.
Оксана важко, з гірким смутком, зітхнула.
Я хочу. Дім не повинен бути порожнім. І мені потрібен тато.
Тато. Слово, яке все життя викликало страх. Не тому, що не хотів бо не вмів. Можливо, поки людина жива ще не пізно навчитись.
Добре, сказав я. Я залишусь.
Через місяць продав квартиру в Полтаві й остаточно переїхав село. Саджав город, латав дах, фарбував дім. Тиша вже не тисла, а нагадувала дихання рідної землі.
Ходив на цвинтар, говорив із Валентиною й Рутою. Розповідав їм, як минув день, яка була погода, кого бачив у селі, що посадив.
І іноді мені здавалося, вони слухають. І від цієї думки ставало спокійно, як ніколи за багато років.
