**Щоденниковий запис**
Сьогодні я вирішив перевтілитися. Замість свого звичного костюма й водія надів стару кепку, сонцезахисні окуляри й просту футболку. Ніхто не повинен був впізнати мене. Я — власник одні з найбільших мереж супермаркетів в Україні, але сьогодні мав на меті перевірити одні тривожні скарги. Відсотуючи червоний візок, я увійшов до магазину, як звичайний покупець.
Ніхто не здогадався, хто я, але те, що я побачив біля каси, перевершило всі мої найгірші очікування. Молода касирка, на вигляд не старше 23 років, мала червоні від сліз очі. Руки їй тремтіли, коли вона сканувала продукти. Вона намагалася посміхатися покупцям, але у її погляді читалася розбитість. Раптом до неї підійшов менеджер — чоловік у костюмі з пихатим виразом обличчя — і почав кричати, немовлячи ні на кого.
«Знову ти, гарненька, але абсолютно безпорадна! Скільки разів тобі можна повторювати?» Дівчина опустила голову, намагаючись стримати сльози. Я стиснув кулаки, приховуючи лють, яка кипіла всередині. Одна жінка в черзі наважилася втрутитися: «Вибачте, але так із людьми не поводяться». Менеджер різко повернувся до неї: «Замовкніть! Це вас не стосується!» Касирка пробубніла:
«Вибачте, система зависла…» Він перебив її, грубо штовхнувши монітор: «Дешеві відмазки! Ти тут для того, щоб працювати, а не ревіти, як зіпсована дитина!» У магазині запала тиша. Ніхто не розумів, чому ніхто не зупиняє цей безлад. Я залишався спокійним, хоча в мені все кипіло. Це було не лише через зневагу, а й через безнаказаність, з якою він поводився. Я подумав про свою матір, яка колись працювала касиркою, щоб прогодувати сім’ю.
Про те, як важко заробляти на хліб із гідністю. А тепер переді мною стояв чоловік, який уособлював усе, що я ненавиджу — влада без людяності. Дівчина проковтнула сльози, витираючи щоку. «Вона прийшла на роботу з температурою, а вони їй так дякують», — пробуркотів хтось позаду. Менеджер не зупинявся, ніби отримував задоволення від її приниження. «Хочеш, щоб я відправив тебе розкладати товар, чи краще викликати кадри і звільнити тебе одразу?»
Вона ледве прошепотіла: «Мені потрібна ця робота…» Але йому було байдуже. «Тоді заслуговуй її, бо ти висиш на волосині!» — вигукнув він. Я глянув на інших працівників. Ніхто не промовляв. Одні ігнорували ситуацію, інші опускали очі. Страх був очевидним. Один чоловік із дитиною на руках вийшов із черги: «Це несправедливо. Вона нічого поганого не зробила». Менеджер відповів: «Якщо ви її так жалуєте, забирайте собі додому! Тут потрібні ті, хто працює, а не розводить сльози!»
Ці слова вдарили мене, як ляпас. Я хотів заговорити, але знав — треба чекати слушного моменту. Тим часом я дивився на дівчину. У її очах був не лише біль, а й сором. Сором від безсилля, від неможливості захиститися, від того, що її зневажають, ніби вона нічого не варта. Одна з керівниць пройшла повз, помітила ситуацію, але відвела погляд. Було зрозуміло — це не випадковість, а система.
Я глибоко вдихнув. Доведеться переконатися остаточно. Витягнув телефон і почав непомітно знімати. Зафіксував крики, образи, обличчя менеджера, сповнене злості, та дівчину, яка ледь трималася на ногах. Ніхто не повинен терпіти таке. Особливо той, хто, незважаючи на все, продовжує стояти.
І саме тоді менеджер, розлючений її «повільністю», вихопив сканер і заревів: «Геть звідси! Надокучила!» Вона відступила, тремтячи. «Ти звільнена! Нікчемна!» — гаркнув він. У магазині знову стало тихо. Я притих, зберіг відео й відставив візок. Дівчина схопилася за обличчя, ніби втратила все. А менеджер, пишаючись своєю владою, навіть не здогадувався, хто стоїть перед ним і що зараз станеться.
Він повернувся до всіх із викликом: «Хтось приберіть цей безлад і знайдіть НОРМАЛЬНУ касирку!» Але ніхто не рушився. Ніби всі застигли від жорстокості, яку тільки що побачили. Тиша була густою, напруженою.
Тоді я підійшов до каси. Мій голос, спокійний, але твердий, розрізав мовчання: «Ось ваше розуміння керівництва?»
Менеджер зиркнув на мене: «А ви хто такий, щоб мені так говорити?» Я не відповів одразу. Замість цього підняв телефон і показав йому відео. Він знітив, зрозумівши, що зайшов далеко. Але замість каяття, лише буркнув: «І що ви збираєтеся з цим робити? Викласти в інтернет? Ну і що? Нікого не цікавить якась нероба!»
У цю мить підійшла заступниця директора. «Що тут відбувається?» — запитала вона. Я повільно зняв окуляри. Дехто з працівників ахнув: «Це ж пан Іваненко! Власник!» Менеджер завмер. Дівчина подивилася на мене
