Минуле не відпустить, поки не виправиш…
У кафе аншлаг. Віктор заздалегідь замовив столик, щоб відсвяткувати свій день народження, а то й не потрапили б. Прийшли, коли ще світило сонце, а тепер за вікнами стояла темрява. Кондиціонери працювали на повну, лунала музика. Вікна облямовували блакитні гірлянди, надаючи залі святкового настрою. Тільки ялинки не вистачало.
— Віть, давай потанцюємо, — на плече іменинника поклала голову його дружина Віка. На невеликому майданчику перед баром вже кружляли дві пари.
— Запросі Івана, а я посиджу, — Віктор підморгнув другові.
— Я хочу з тобою. Хоч разочек, — не відступала Віка.
— Та правда, хлопці, розважайтесь, не дивіться на мене. А я піду. Мама вже засипала смс. Не буду випробовувати її терпіння. Віть, ще раз – з днем народження, — Іван підвівся, потиснув руку другові й рушив до виходу.
— А ми ще посидимо, га? Тут така прохолода, — почув Іван за спиною голос Віки.
Після прохолоди кафе вулиця зустріла спертим теплом, попри пізню годину. Наче випив зовсім трохи, а в голові туман, ноги мов ватяні. Мабуть, спека. У кишені задзвенів телефон. Іван ледве дістав його.
— Ванечку, ти де? Скоро будеш? Я хвилююсь, — запитала тривожним голосом мама.
— Мам, уже йду, не хвилюйся.
— Як не хвилюватись? Як же вже одинадцята, — у її голосі пролунав докір.
— Мам, скоро… — Він скинув.
Іван прискорив крок, намагаючись дихати глибоко, щоб швидше вивітрився алкоголь.
У душі клекотало роздратування. Йому вже двадцять чотири, дорослий хлопець, а мама дзвонить, варто трішки затриматися, ніби він ще шпана. Як з дівчиною зустрічатися? «Вибач, кохана, мама веліла раніше повернутися?» У думках Іван сердився на маму, але глибоко все розумів і вголос не нарікав. Ні, він не був мамсиком — просто знав, чому вона так за нього боїться.
Тринадцять років тому загинула його сестра Оленка. А наступного дня після похорону від серцевого розриву помер батько — не переніс втрати улюбленої доньки. А Ваня був винен у смерті обох. Так він думав. І ніякі розмови не допомагали позбутися цього почуття провини.
— Тобі було всього одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих хлопців? Та й пізно було втручатися, все вже сталось. Ти не злякався, а побіг по допомогу, — казав йому друг Віктор.
Так воно так, але Іван продовжував себе звинувачувати. Через це він уникав серйозні стосунки з дівчатами. Здавалося, що вони теж знають про його страх. Навіть Віка. Він познайомився з нею першим, вони кілька разів ходили в кіно, навіть цілувались, причому саме вона в темному залі перша взяла його за руку. Але потім Іван представив її своєму другові Віктору.
— Вікторія й Віктор — це доля, — посміявся той.
Незабаром Віка зізналась, що закохалась у Віктора й обирає його. Що вдієш? Насильно милим не будешь. Півроку тому вони одружились, і Іван був свідком на їхньому весіллі. Жалкував трохи. Бо в білій сукні Віка була дуже гарна.
— А ти коли наречену познайомиш? — питала мама.
— Як зустріну таку, як ти, одразу жінюсь, — жартував Іван.
І він не брехав. Мама була стрункою й гарною, навіть у свої п’ятдесят два, навіть після подвійної втрати й передчасно посивілою. Оленка була схожа на неї. Така саме струнка, мов березка, з тонкими рисами обличчя, смаглява, з сірими очима. Ваня любив дивитись, як вона розчісує своє довге волосся. Вдома вона зав’язувала його у хвіст або закріпляла крабом. А коли йшла кудись, знімала заколку й струшувала головою. Блискучі світлі коси розсипались по спині. З віком, мабуть, стала б ще більш схожою на маму.
У них була дружня родина. Батько любив маму, пишався донькою, радів синові. Оленка закінчила школу, встигла здати один випускний іспит. Збиралась вступати до педагогічного, стати вчителькою, але життя її обірвало в такий самий спекотний літній вечір. Їй назавжди лишилось сімнадцять.
Пусті темні вулиці навівали спогади, які він хотів би забути. Але провина не відпускала, гризла, переслідувала. Не було дня, щоб Іван не згадав сестру, не дорікав собіться за боягузтво.
Скромна, худенька, домашня, Оленка піджартовувала над ним, звала «мелким». Ваня хвалився перед хлопцями, що у нього така гарна сестра, ніби це його заслуга. Старшокласники часто підлизувались до нього, щоб дізнатись, хто з них Оленці подобається. Вона прасувала, прибирала, чистила картоплю так, ніби це найважливіше діло у світі. Робила все без поспіху, але виходило швидко й акуратно.
Якби тоді не злякався, не втік… Коли раптом помер батько, Івану спало на думку, що він мусить все виправити. Якщо він помре, відбудеться покарання, провина змиється, і все стане, як раніше. В одинадцять це зріІван глибоко зітхнув, обіймаючи свою доньку Оленку, і зрозумів, що нарешті знайшов спокій у її посмішці, яка була такою схожою на сестрину.
