Минуле не відпустить, поки не виправиш…
У кафе аншлаг. Богдан заздалегідь замовив столик, щоб відсвяткувати свій день народження, бо інакше міг не встигнути. Вони прийшли, коли ще сонце сіяло, а тепер за вікнами темрява. Кондиціонери працювали на повну, лунала музика. Вікна облямовані блакитними гірляндами, що надавало залі святкового настрою. Тільки ялинки не вистачало.
— Бодю, пішли потанцюємо, — на плече іменинника схилила голову його дружина Марта. На невеликому майданчику перед баром уже кружляли дві пари.
— Запропонуй Дмитрові, а я посиджу, — Богдан підморгнув другові.
— Я хочу з тобою. Хоч разочек, — не відступала Марта.
— Серйозно, хлопці, танцюйте, не дивіться на мене. А я піду. Мати вже закидала повідомленнями. Не буду випробовувати її терпіння. Бодю, ще раз, з днем народження, — Дмитро підвівся, стиснув руку друга й рушив до виходу.
— А ми посидимо ще, правда? Тут так добре, — почув Дмитро за спиною голос Марти.
Після прохолоди кафе вулиця зустріла його важкою духотою, незважаючи на пізній вечір. Начебто випив зовсім трохи, але в голові туман, ноги ватні. Мабуть, спека так подіяла. У кишені задзвенів телефон. Дмитро насилу дістав його.
— Дімо, ти де? Скоро? Я хвилююся, — запитала тривожним голосом мати.
— Мам, уже йду, не хвилюйся.
— Та як не хвилюватися? Майже одинадцята, — у її голосі пролунав докір.
— Мам, скоро… — Він натиснув завершити дзвінок.
Дмитро прискорив крок, намагаючись дихати глибше, щоб швидше вивітрити алкоголь.
В душі заворушилося роздратування. Йому вже двадцять чотири, дорослий чоловік, а мати дзвонить, якщо затримається, ніби він ще дитина. Як тоді зустрічатися з дівчиною? «Вибач, кохана, мама веліла повернутися раніше»? Про себе Дмитро сердився на матір, але в душі розумів її й ніколи не виказував невдоволення вголос. Ні, він не був маміним синочком — просто знав, чому вона так хвилювалася.
Тринадцять років тому загинула його сестра Оксана. А наступного дня після похорону від інфаркту помер батько — не пережив втрати улюбленої доньки. А він, Дмитро, був винний і в смерті сестри, і в смерті батька. Так він вважав. І ніякі слова, ніякі переконання не допомагали йому позбутися цього почуття провини.
— Тобі було всього одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих парубків? Та й запізнився б — справу вже було зроблено. Ти не струсив, а побіг по допомогу, — казав йому друг Богдан.
Так воно так, але Дмитро продовжував звинувачувати себе. Це заважало йому будувати стосунки з дівчатами. Йому здавалося, що вони теж знають про його боягузтво. Навіть Марта. Він познайомився з нею першим, вони пару разів ходили в кіно, навіть цілувалися — причому в темному залі вона перша взяла його за руку. Але потім Дмитро познайомив її зі своїм другом Богданом.
— Марта і Богдан — це доля, — посміявся той.
Незабаром Марта зізналася, що закохалася в Богдана і обирає його. Що тут поробиш? Насильний міл не буде. Півроку тому вони одружилися, і Дмитро був свідком на їхньому весіллі. Він трохи жалкував. Марта у білій сукні була така гарна…
— Коли ти вже привед— Коли ти вже приведёш наречену знайомитися? — питала мати.
— Знайду таку, як ти, одразу поведу під вінець, — жартував Дмитро.
І він не брехав. Мати була стрункою і гарною, навіть у свої п’ятдесят два, навіть після подвійної втрати та сивини. Оксана була схожа на неї. Така ж струнка, як вербова гілка, з правильними рисами обличчя, смаглявою шкірою і сірими очима. Дмитро любив дивитися, як вона розчісувала своє довге волосся. Вдома вона зав’язувала його у хвіст або закріплювала на потилиці крабом. А коли збиралася кудись йти, знімала заколку і струшувала головою. Блискуче світле волосся розсипалося по спині. З віком, мабуть, вона стала б ще більше схожою на матір.
У них була дружня родина. Батько любив матір, пишався дочкою, радівав синові. Оксана закінчувала школу, встигла скласти один випускний іспит. Збиралася вступати до педагогічного інституту, стати вчителькою, але життя її жорстоко обірвало в такий самий спекотний літній вечір. Назавжди сімнадцять років.
Пусті темні вулиці навівали спогади, які він хотів би забути. Але почуття провини не відпускало, гризло його. Не було дня, щоб Дмитро не подумав про сестру, не згадав, не докоряв собі за боягузтво.
Стримана, тендітна, домашня, Оксана жартувала над ним, називала «малечею». Дмитро пишався перед хлопцями, що в нього така гарна сестра, ніби це була його заслуга. Старшокласники часто лизалися до нього, щоб дізнатися, хто з них подобається Оксані більше. Вона прасувала білизну, пилососила, чистила картоплю так, ніби це найважливіша справа у світі. Робила все без поспіху, але виходило швидко і акуратно.
Якби він не струсив тоді, не втік… Коли раптово помер батько, Дмитрові спало на думку, що він має все виправити. Якщо він помре, справдиться покарання, він змиє з себе провину, і все стане, як раніше. В одинадцять років це здавалося правильним рішенням.
Мати, попри біль втрати, відчула його стан. Одного разу перед сном вона зайшла до його кімнати, яку він колись ділив із сестрою, сіла на ліжко і попросила не залишати її. Якщо і він піде, їй більше не для чого жити.
Дмитрові часто здавалося, що вона так і не оговталася після смерті доньки й чоловіка. І він пожалів матір, відклав думки про покарання на потім.
***
Крони дерев куполом нависали над тротуарами. Світло ліхтарів не пробивалося крізь них. Дорога нагадувала чергування світлих і темних плям. Рідкісні машини спішили додому. У шумі шин об асфальт Дмитрові вчувався дощ. А що, дощ би зараз не завадив.
А ось свій день народження через три місяці він обов’язково відсвяткує вдома. Жодних кафе. Мати наготує смачнявин… Друзі Дмитра і подруги Оксани любили приходити до них додому. Оксана. Чого це він знову згадав її сьогодні? Якби він не втік тоді…
***
Тоді був такий самий спекотний день. Оксана затрималася у подруги, вони готувалися до наступного іспиту.
— Чого це її нема так довго? Телефон залишила. Дімо, знаєш, де живе та Наталка? Піди за нею, — сказала мати. — Ні, краще підем разом. — І вона пішла переодягатися.
— Ти куди збираєшся? Донька вже доросла, не сором. Тут недалеко, Дімо побіжить, — кинув батько, перегортаючи газету.
А Дмитрові й у радість. Йому ніколи не дозволяли гуляти допізна. Уперше відпустили вночі самотужки. Він відчув себе важливим, дорослим. Хоч який там дорослий? Всього одинадцять.
Він швидко добіг до потрібного будинку, набрав номер квартири у домофоні. Мати Наталки сказала, що Оксана вже давно пішла.
І Дмитро побіг назад, не розуміючи, як вони могли розминутися. Раптом він почув приглушений крик, якісь шелести в кущах, звук ударів. Він завмер. Щось погане, страшне відбувалося там. Серце в грудях закалатало. І чомусь він одразу подумав про Оксану.
Дмитро пішов на звук приглушених лайок. Ліхтарі тут не горіли. Стіна будинку глуха, без вікон. У будинку напроти у кількох вікнах світилося світло. Та й літнє небо було фіолетово-синім, а не чорним.
Дмитро просунувся між кущів і завмер. Троє парубків копошилися біля когось, не почули його. Оксани він не бачив, але відчув, що це вона… Парубок, що сидів навпочПарубок, що сидів навпочіпки спиною, відчув його погляд, обернувся, підвівся й пішов на Дмитра.
— Геть звідси, малий. Рано тобі ще… — плюнув він, не відводячи палаючих очей і наступаючи.
Дмитро попятився, спіткнувся об щось ногою й упав би, але гілки кущів підтримали його, пружинячи. Вони боляче шкрябали шкіру, рвали футболку, коли він пробирався крізь них.
Дмитро біг геть. Потім він шукав виправдання, що не бачив Оксану, вірив, що там була не вона.
На дзвінок двері відчинив батько.
— Там… швидше… — ледве дихаючи, крикнув Дмитро і кинувся сходами вниз. За спиною лунали важкі кроки батька.
— Оксана? Де? Що з нею? — питав батько, але Дмитро не міг говорити. Не міг сказати вголос те, що швидше відчув, ніж побачив.
Вони підбігли до проламу в кущах, коли вдалині почувся звук сирени поліції. Хтось із будинку напроти все ж помітив щось і викликав ментів. Парубків уже не було, на землі щось біліло. Дмитро завмер, не маючи сили зробити крок, опустився прямо на асфальт.
Батько розсунув кущі й увійшов туди. І одразу роздався не крик, а виття пораненого звіра. Дмитро непритомнів. Його привела до тями лікарка «швидкої». Сказали — нервовий зрив. Мати ходила по хаті тінню, не їла й не спала. Вони з батьком боялися, що вона зійде з розуму. Оксану він не бачив — хоронили у закритій домнині. Обличчя їй розбили каменем. З цвинтаря батька забрала «швидка» з інфарктом. Він помер у лікарні наступного дня.
Парубків взяли швидко. Поліція відразу почала перевіряти контакти Оксани. Убили й спотворили — хотіли помститися за щось, боялися, що вона їх видасть.
Спочатку вночі Дмитрові здавалося, що він с
