У кафе аншлаг. Тарас заздалегідь замовив столик, щоб відсвяткувати свій день народження, а то й не потрапити б. Вони прийшли, коли ще світило сонце, а тепер за вікнами стояла темрява. Кондиціонери працювали на повну потужність, грала музика. Навколо вікон мигали їхніми блакитними вогниками новорічні гірлянди, надаючи залі святкового настрою. Тільки ялинки не вистачало.
— Тарасе, підемо потанцюємо, — поклала голову на плече іменинника його дружина Соломія. На невеличкому майданчику перед баром уже крутилися дві пари.
— Запросіть Данила, а я посиджу, — Тарас підморгнув другові.
— Я хочу з тобою. Хоч разочек, — не відступала Соломія.
— Серйозно, хлопці, танцюйте, не дивіться на мене. А я піду. Матір уже закидала повідомленнями. Не буду випробовувати її терпіння. Тарасе, ще раз вітаю з днем народження, — Данило встав, потиснув руку друга і попрямував до виходу.
— А ми посидимо ще, правда? Тут так прохолодно, — почув Данило за спиною голос Соломії.
Після прохолоди кафе вулиця зустріла вогкою спекою, попри пізній вечір. Наче всього трохи випив, а в голові туман, ноги ватні. Мабуть, від жари. В кишені завибрирував телефон. Данило з трудом дістав його.
— Данилко, ти де? Скоро? Я хвилююся, — запитала тривожним голосом мама.
— Мамо, вже йду, не хвилюйся.
— Та як не хвилюватися? Майже одинадцята, — у її голосі пролунав докір.
— Мамо, скоро буду… — Він натиснув «закінчити».
Данило пішов усе швидше, дихаючи глибоко, щоб швидше вивітрився алкоголь.
У душі прокинувся спротив. Йому вже двадцять чотири, дорослий хлопець, а мама дзвонить, варто йому затриматися, ніби він ще дурнуватий підліток. То як тоді зустрічатися з дівчиною? «Пробач, кохана, мама наказала повернутися раніше»? Про себе Данило злився на маму, але в душі розумів її й не виказував невдоволення. Ні, він не був маміним синочком, просто знав, чому вона так хвилювалася.
Тринадцять років тому загинула його сестра Марічка. А наступного дня після похорону від інфаркту помер батько — не пережив втрати улюбленої доньки. А він, Данило, був винний у смерті і сестри, і батька. Так він вважав. І ніякі слова, ніякі розмови не допомагали позбавитися почуття провини.
— Тобі було тільки одинадцять. Що ти міг зробити проти трьох дорослих парубків? Та й після вже було пізно заступатися. Ти не злякався, а побіг кликати на допомогу, — казав йому друг Тарас.
Так воно так, але Данило продовжував звинувачувати себе. Це заважало йому будувати стосунки з дівчатами. Йому здавалося, що вони теж знають про його боягузтво. Навіть Соломія. Він познайомився з нею першим, вони кілька разів хОдного дня, коли його донька Марічка весело сміялася на руках у Соломії, Данило зрозумів, що минуле нарешті відпустило його.
