**Минуле залишається в минулому**
— Їдь до наших партнерів та розберись із цим питанням раз і назавжди, — сердито кинув директор, дивлячись на Олега. — Я все узгоджив із їхнім керівником, тебе чекають. Вирушай у відрядження завтра вранці, візьмеш документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукуючи пальцями по столу.
— Без проблем, все владнаю, — кивнув Олег. — Піду на машині.
Олег обіймав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Усе було передбачувано й зрозуміло: дорога — машиною чи потягом, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря в ресторані. Потім — додому.
Його дружина, Ганна, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень, а то й рідше, Олег вирушав у великі й малі міста.
— Ганна, завтра вранці їду у відрядження, — повідомив він, повернувшись додому у їхню затишну хатинку у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, із легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — посміхнувся Олег, обіймаючи її і цілуючи у скроню.
Олег завжди мав готову дорожню сумку. Ганна, турботлива й уважна, стежила за її вмістом. Він цілком їй довіряв, лише додаючи перед виїздом документи та ключі.
Вони з Ганною прожили дванадцять років, виховували сина Ярослава, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Олега, але перший справді щасливий. Ярослава він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчик, який радував успіхами у навчанні та спорті.
Серед друзів, збираючись на риболовлі чи в лазні, Олег завжди говорив про Ганну з теплом:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно й спокійно. Я довіряю їй, як собі, а вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям пощастило мати такі стосунки. Хтось, як Олег, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Ігор, взагалі у четвертому.
Ранком Олег прокинувся від запаху млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні метушиться. Щасливий я чоловік, тільки б не злазити.
— Доброго ранку, моя господинечка, — посміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Ганна, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками і швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Олег. — До речі, у Ярика сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Одеси, — кивнула Ганна. — Казав, будуть битися за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олег, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною і вийшов із гарним настроєм. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Києва. На трасі, далеко від міської метушні, він вдихнув повними грудьми. Вересень лише починався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Олег швидко вирішив усі питання. Залишалося повечеряти та рушати додому. Він любив нічні дороги — тихіші, вільніші. Обрав знайоме кафе на околиці Києва, тихе й затишне, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши машину, він глянув на небо. Темна хмарина насувалася, і десь далеко гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Олег. — Рідкість.
У кафе він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном уже блискало. Раптом двері розчинилися, і під реві грому та стукіт дощу в залу увійшла жінка. Олег завмер. Її він впізнав би з тисячі. Це була Марія, його перша дружина — жінка, яку він колись обожнював, а потім возненавидів. Вона була все така ж сліпуча й гарна.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Марією тяглися, як вічність. Любов, сповнена пристрасті, обернулася мукою: сварки, зради, ревнощі. Олег йшов, повертався, аж поки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Ганну, з якою знайшов спокій. Марію він не бачив з того часу.
— Що вона робить у Києві? — подумав він, відчуваючи, як стискається серце.
Марія оглянула зал. Офіціант показав їй на столик поруч. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Олег зніяковів: чи йти під дощ, чи залишитися?
Марія помітила його. На мить завтрала, а потім, усміхнувшись, сказала:
— Олег? Очам не вірю! Це доля, що ти тут?
Він насилу посміхнувся, намагаючись бути байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — заявила вона і, не чекаючи відповіді, влаштувалася навпроти.
Дощ ляснув по вікнах, грім затих. ОфіОлег глянув на її руки — жодного обручки, але він вже знав: минуле залишилося там, де йому й місце.
