— Їдь до наших партнерів та розберися з цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Олега. — Я все обговорив із їхнім начальником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьмеш документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Олег. — Піду на машині.
Олег займав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано та зрозуміло: дорога — машиною чи потягом, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря у кафе. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень або рідше Олег вирушав у великі та малі міста.
— Оксано, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись додому у їхню затишну квартиру у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — посміхнувся Олег, обіймаючи дружину та цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива та уважна, слідкувала за її вмістом. Олег повністю довіряв їй, лише додаючи перед виїздом документи та ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Ярослава, школяра та юного футболіста. Це був другий шлюб Олега, але перший по-справжньому щасливий. Ярослава він обожнював — розумний, добрий, організований хлопчик, який тішив успіхами у навчанні та спорті.
Серед друзів, збираючись на риболовлі чи в лазні, Олег завжди говорив про Оксану з теплом:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно та спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям склалися такі стосунки. Хтось, як Олег, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Тарас, взагалі у четвертому.
Ранком Олег прокинувся від аромату млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечко, — посміхнувся він, увійшовши на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе частувати, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб ти сумував за моїми сніданками та швидше повертався.
— Хитрунка, — засміявся Олег. — До речі, у Ярика сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Тернополя, — кивнула Оксана. — Каже, битимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олег, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною та вийшов у гарному настрої. Попереду чекала дорога до Рівного. На трасі, далеко від міської метушні, він вдихнув повними грудьми. Вересень щойно почався, але жовте листя вже кружляло у повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись офісу партнерів, Олег швидко вирішив усі питання. Залишалося повечеряти та повертатися додому. Він любив нічні траси — тихі, вільні. Обрав знайоме кафе на околиці Рівного, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши машину, він глянув на небо. Темна хмара насувалася, і вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Олег. — Рідкість.
У кафе він сів за столик біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном вже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під гуркіт грому та стукіт дощу у зал увійшла жінка. Олег завмер. Її він впізнав би із тисячі. Це була Аліна, його перша дружина — жінка, яку колись обожнював, а потім возненавидів. Вона була все такою ж сліпучою.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років з Аліною тягнулися, як вічність. Любов, сповнена пристрасті, обернулася стражданням: сварки, зради, ревнощі. Олег йшов і повертався, поки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Аліну він не бачив з того часу.
— Що вона робить у Рівному? — подумав він, відчуваючи, як серце стиснулося.
Аліна озирнула зал. Офіціант показав їй на сусідній столик. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Олег розгубився: піти під зливу чи залишитися?
Аліна помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Олеже? Не вірю своїм очам! Це доля, що ти тут?
Він видавив усмішку, намагаючись бути байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересідаю до тебе! — заявила вона і, не чекаючи відповіді, сіла навпроти.
Дощ ляскав у вікна, грім стих. Офіціант прийняв її замовленняОлег глянув на годинник і раптом усвідомив, що найцінніше завжди чекає вдома, де його люблять без умов.
