Минуло два роки. З тих пір моя донька жодного разу не зателефонувала, не надіслала жодного повідомлення. Вона більше не хоче мене бачити, а мені скоро 70.
Моя сусідка, Ганна Миколаївна, недавно святкувала 68-річчя. Вона живе сама, і час від часу я відвідую її — приношу щось до чаю, щоб розвіяти її самотність. Ганна Миколаївна — людина неймовірно світла, щира, з тонким почуттям гумору. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але ось про сім’ю вона майже ніколи не згадувала. І лише раз, напередодні свята, вона відкрила переді мною своє серце.
Коли я прийшла до неї того вечора, Ганна Миколаївна була не схожа на себе. Погляд похмурий, посмішка — натягнена. Я принесла їй домашніх паляниць та цукатів, сподіваючись хоч трохи підбадьорити її. Ми сиділи мовчки за столом, коли вона раптом порушила тишу.
— Минуло два роки… — тихо промовила вона, дивлячись у чашку. — З того часу донька жодного разу не подзвонила, ні листівки, ні слова… Я сама намагалася привітати її зі святами, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Я навіть не знаю, де вона тепер живе…
Її голос тремтів, як тремтить осіннє листя на вітрі. І тоді Ганна Миколаївна, важко зітхнувши, почала свою розповідь.
Колись у нас була щаслива сім’я. Я познайомилася з Дмитром, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у гарній фірмі, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Ми багато працювали, але й багато раділи життю.
З часом ми змогли купити просторину трикімнатну квартиру в Києві. Чоловік сам робив у ній ремонт — кожну поличку, кожні дверцята він вимірював з особливою старанністю. Цей дім був для нас не просто житлом — це було втілення всіх наших надій і мрій.
І ось через кілька років у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік обожнював її, носив на руках, читав казки перед сном, водив у парки. Я тоді думала, що життя вдалося.
Та щастя виявилося недовгим. Десять років тому Дмитро пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на його лікування, але спасти його не вдалося. З того часу в домі стало тихо й порожньо, наче разом із ним пішло усе тепло.
Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися від мене, частіше ночувала у подруг, потім з’їхала на орендовану квартиру. Я розуміла: кожному потрібен свій простір, не тримала її. Ми бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.
Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на власне житло. Попросила мене допомогти — продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей використати для першого внеску.
Я не могла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання ниточка, що пов’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадує про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.
Я намагалася пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.
— Тато все це будував для мене! — вигукнула вона. — А ти тримаєшся за стіни, як за кладовище!
Потім грюкнула дверима й пішла. І з тих пір — ані дзвінка, ані листа.
Нещодавно я дізналася через спільну знайому, що вона сама взяла іпотеку. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей у неї нема. Ні сім’ї, ні відпочинку — лише робота, дім, робота.
Я намагалася їй подзвонити. Напруге. Схоже, вона змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, казала, що вона виглядає втомленою, схудлою. Але до себе вона нікого не підпускає.
Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити прощення, навіть не розуміючи, за що. Я вже не молода, скоро мені виповниться 70. І серце розривається від туги.
Сижу довгі вечори біля вікна, вдивляюся в темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайома постать. Що донька скаже просте: «Мамо, я сумувала». Але, мабуть, це лише мрії старої жінки.
Я часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Можливо, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було відстояти пам’ять про нашу сім’ю?
Відповіді немає.
Є лише тиша в порожній квартирі й фотографія чоловіка на стіні, з якої він ніби теж питає: «Чому так вийшло?..»
А я не знаю, що відповісти…
