Минули два роки. З тих пір донька не написала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро – 70…
Мою сусідку, Ганну Василівну, знає увесь двір. Їй 68 років, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю – просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про родину мовчить. І лише напередодні свят, коли я, як завжди, занесла їй солодощі, вона несподівано відкрила душу. Тоді я вперше почула історію, від якої досі мороз по шкірі.
Коли я зайшла до квартири, Ганна Василівна була не в гуморі. Зазвичай жвава й бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, наче боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
– Минули два роки… Вона жодного разу не подзвонила. Ні листівки, ні смс. Я намагалася додзвонитися – номер уже не існує. Її адреси я більше не знаю…
Вона на хвилину замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася гребля, Ганна Василівна почала говорити.
– У нас була щаслива родина. Ми з Олексієм одружилися рано, але з дітьми не поспішали – хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були дружні, багато сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Своїми руками він збудував нам гніздо – просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Олеся, Олексій ніби ожив. Носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив з нею. Я дивилася на них – і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому його не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили всі заощадження. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби вирвали з нього шматок.
Після смерті батька Олеся почала віддалятися. Зняла квартиру, захотіла жити окремо. Я не заперечувала – доросла, хай будує своє життя. Вона навідувалася, ми спілкувалися, усе було ніби нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене й прямо заявила, що хоче взяти іпотеку й купити власну квартиру.
Я зітхнула і пояснила: допомогти нічим не можу. Від заощаджень, які ми з Олексієм збирали, майже нічого не залишилося – усе пішло на лікування. Моя пенсія ледь вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не могла погодитися. Це не про гроші – це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок – Олексій робив своїми руками. Тут пройшло все моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько усе робив для неї, що квартира все одно колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто зайшла сюди й згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима й пішла. З того часу – тиша. Ні дзвінка, ні візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж взяла іпотеку й тепер працює на знос – дві роботи, постійний біг. Ні родини, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я більше не можу додзвонитися – номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще протримаюся в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
