Минуло два роки. Відтоді донька не надіслала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро — 70…
Моя сусідка, Віра Миколаївна, добре знайома всім у дворі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона лагідна, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про родину каже рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона несподівано розговорилась. Тоді я вперше почула історію, від якої досі мороз по шкірі.
Коли я зайшла до квартири, Віра Миколаївна була не в гуморі. Зазвичай жвава й бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, наче боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Відтоді вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного повідомлення. Я намагалась додзвонитись — номер більше не діє. Адреси її я вже не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася якась дамба, Віра Миколаївна почала говорити.
— У нас була щаслива родина. Ми з Олегом одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були близькі, багато сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія його всього життя…
Коли народилася наша донька, Оксана, Олег ніби заквітчав наново. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив з нею. Я дивилася на них і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Олега не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, наче вирвали шматок.
Після смерті батька Оксана почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона відвідувала мене, ми спілкувалися, усе було в межах норми. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку й купити власну квартиру.
Я зітхнула й пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, що ми з Олегом збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моєї пенсії ледь вистачає на комуналку й ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куток — Олег робив своїми руками. Тут пройшло все моє щастя, все моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько робив це для неї, що квартира все одно колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди й згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона гримкнула дверима й пішла. Відтоді — тиша. Жодного дзвінка, жодного візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона таки взяла іпотеку й тепер працює на знос — на дві роботи, постійний біг. Ні родини, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я більше не можу додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще протримаюся в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
