Минуло два роки. Відтоді моя донька жодного разу не подзвонила й не надіслала ані листа. Вона більше не бажає мене бачити, а мені скоро виповниться сімдесят.
Моя сусідка, Марія Степанівна, нещодавно відзначила шістдесят восьмі роковини. Вона живе сама, і часом я відвідую її — приношу щось до чаю, щоб розвіяти її самоту. Марія Степанівна — людина неймовірно світла, щира, з тонким гумором. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але про родину вона майже ніколи не згадувала. І лише одного разу, напередодні свята, розкрила переді мною своє серце.
Коли я зайшла до неї того вечора, вона була зовсім не такою, як завжди. Погляд без життя, усмішка — намучена. Я принесла їй домашній пиріг і солодощі, сподіваючись хоча б трохи її розважити. Ми мовчки сиділи за столом, коли раптом вона сама перервала тишу.
— Два роки минуло… — тихо промовила вона, дивлячись у чашку. — Відколи донька ні разу не подзвонила, ні листа, ні слова… Я сама намагалася їй привітати зі святами, але її номер більше не дзвонить. Схоже, вона його змінила. Навіть не знаю, де вона тепер…
Голос її тремтів, немов осіннє листя на вітрі. Тоді Марія Степанівна, важко зітхнувши, почала свій розповідь.
Колись у нас була щаслива родина. Я зустріла Тараса, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у гарній фірмі, часто їздив у відрядження, і я інколи супроводжувала його. Ми багато працювали, але й раділи життю.
З часом ми змогли купити простору трикімнатну квартиру в Києві. Чоловік сам робив у ній ремонт — кожну поличку, кожні двері він вимірював з особливою увагою. Цей дім був для нас не просто житлом, а втіленням усіх надій і мрій.
А потім, через кілька років, у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік обожнював її, носив на руках, читав казки на ніч, водив у парки. Тоді я думала, що життя вдалося.
Та щастя виявилося нетривалим. Десять років тому Тарас пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на лікування, але врятувати його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо і порожньо, ніби разом із ним пішло все тепло.
Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися, все частіше ночувала у подруг, потім з’їхала на орендовану квартиру. Я розуміла — кожному потрібен свій простір, не тримала її. Ми бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.
Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на власну оселю. Попросила мене допомогти — продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей віддати їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання ниточка, що пов’язує мене із чоловіком. Тут усе нагадує про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.
Я намагалася пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.
— Тато будував це все для мене! — скрикнула вона. — А ти чіпляєшся за стіни, як за кладовище!
Потім грюкнула дверима й пішла. І відтоді — ні дзвінка, ні листа.
Нещодавно я дізналася від спільної знайомої, що вона сама оформила іпотеку. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей у неї немає. Ні родини, ні відпочинку — лише робота, дім, робота.
Я намагалася їй подзвонити. Даремно. Схоже, вона змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, казала, що вона виглядає втомленою, схудлою. Але до себе нікого не підпускає.
Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити вибачення, навіть не розуміючи, за що. Я вже не молода, мені скоро сімдесят. І серце болить від нудьги.
Сиджу довгі вечори біля вікна, вдивляюся у темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайомий силует. Що донька скаже просте: «Мамо, я сумувала». Але, мабуть, це лише мрії старої жінки.
Часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Може, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було відстояти пам’ять про нашу родину?
Відповіді немає.
Лише тиша в порожній квартирі та фотографія чоловіка на стіні, з якої він ніби також питає: «Чому все так сталося?..»
А я не знаю, що відповісти…
