Минуло два роки. З того часу моя донька жодного разу не подзвонила й не надіслала ані рядка. Вона більше не бажає мене бачити, а мені скоро сімдесят.
Моя сусідка, Олена Миколаївна, нещодавно відсвяткувала шістдесят вісім років. Вона живе сама, і час від часу я навіджую її — приношу щось до чаю, щоб розвіяти її самотність. Олена Миколаївна — людина неймовірно тепла, щирісінька, з тонким почуттям гумору. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але ось про родину вона майже ніколи не починала розмову. І лише одного разу, напередодні свята, вона розкрила переді мною своє серце.
Коли я зайшла до неї того вечора в гості, Олена Миколаївна була не схожа на себе. Погляд похмурий, усмішка — натягнута. Я принесла їй домашніх пиріжків і трохи солодощів до чаю, сподіваючись хоча б трохи її розважити. Сиділи мовчки за столом, коли раптом вона сама перервала тишу.
— Минуло два роки… — тихо промовила вона, дивлячись у чашку. — Відтоді донька жодного разу не подзвонила, ані листа, ані слова… Я сама намагалася її привітати зі святами, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Я навіть не знаю, де вона тепер живе…
Голос у неї тремтів, як тремтить останній листок восени. І тоді Олена Миколаївна, глибоко зітхнувши, почала свою розповідь.
Колись у нас була щаслива родина. Я познайомилася з Василем, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у гарній фірмі, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Багато працювали, але й багато раділи.
З часом ми змогли купити просторину трикімнатну квартиру. Чоловік сам робив у ній ремонт — кожну поличку, кожні двері він вимірював з особливою старанністю. Цей дім був для нас не просто дахом, а втіленням усіх наших надій і мрій.
І ось за кілька років у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік боготворив її, носив на руках, читав казки перед сном, водив у парки. Я тоді думала, що моє життя вдалося.
Та щастя виявилося недовгим. Десять років тому Василь пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на його лікування, але вберегти його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо й порожньо, наче разом із ним пішло все тепло.
Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися від мене, все частіше ночувала у подруг, потім з’їхала на орендовану квартиру. Я розуміла: кожному потрібен свій простір, не тримала її. Бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.
Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на купівлю власного житла. Попросила мене допомогти — продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей використати для першого внеску.
Я не могла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання ниточка, що пов’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадувало про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.
Я намагалася пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.
— Тато це все будував для мене! — гукала вона. — А ти чіпляєшся за стіни, як за кладовище!
Потім грюкнула дверима й пішла. І відтоді — ні дзвінка, ні листа.
Нещодавно я дізналася через спільну знайому, що вона взяла іпотеку сама. Працює на двох роботах, живе на орендованій квартирі. Дітей у неї немає. Ні родини, ні відпочинку — лише робота, дім, робота.
Я намагалася їй подзвонити. Даремно. Мабуть, змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, казала, що вона виглядає втомленою, схудлою. Але до себе нікого не підпускає.
Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити пробачення, навіть не розуміючи, за що. Я вже не молода, скоро мені виповниться сімдесят. І серце розривається від туги.
Сижу довгі вечори біля вікна, вдивляюся в темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайома постать. Що донечка скаже просте: «Мамо, я сумую». Але, напевно, це лише мрії старої жінки.
Я часто запитую себе: чи правильно вчинила? Може, треба було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, потрібно було відстояти пам’ять про нашу родину?
Відповіді немає.
Є лише тиша в порожній квартирі та фотографія чоловіка на стіні, з якої він немовби теж запитує: «Чому так вийшло?..»
А я не знаю, що йому відповісти…
