Минуло вже два роки з тієї памятної миті, коли вперше побачив її після розлуки. Йду по вулиці в самому серці старого Києва, а попереду чарівна жінка, від якої серце обривається в грудях. В цій постаті я безпомилково впізнав свою колишню Ярославу, ту саму, заради якої чоловіки готові були гори звернути.
Після весілля моя дружина змінилася до невпізнання. Ярослава стала однією з тих жінок, що постійно ходила із зібраним якнебудь волоссям та у розтягнутих футболках. Я не бачив її більше в ошатних сукнях, які підкреслювали фігуру, чи в гарній білизні.
Роками вдома на ній були лише мішкуваті речі великі футболки, старі шорти, часто з плямами дитячої каші. Ярослава геть забула про себе: ні манікюру, ні косметики, а про заняття спортом довелося забути після народження дітей живіт так і не втягнувся, появилися розтяжки та целюліт.
За ті два роки спільного життя вона, здавалось, втратила себе. Усе тепер було підпорядковано дому і дітям двом нашим веселим малюкам. Коли я натякав їй поглянути на себе в дзеркало, вона ображалась і переставала говорити зі мною.
Я раптово усвідомив: я закохався у Ярославу минулого, але зараз живу з зовсім іншою жінкою. Колись вона була легкою, пристрасною, веселою, а всі знайомі захоплювалися нашою парою та дивувались, як мені пощастило. Тепер Ярослава не викликала у мене інтересу як жінка, і коли я дивився на неї мене огортала лише сумна безнадія.
Останній раз, коли я бачив її вдома, на ній була сіра футболка з плямами, старі розтягнуті шорти, а з-під них було видно целюліт. Волосся зібране у неохайний вузол, щоки злегка опухлі, під очима великі тіні. Її очі сумні та втомлені.
Того вечора я признався Ярославі, що більше не можу бути поруч, що любові немає лише жалість. Відтоді пройшло два роки.
Та ось, іду рідною Поштовою площею, і раптом на зустріч мені йде вона, красива, ошатна, у легкій вишитій сукні, розпущене кучеряве волосся грає на вітрі. Ярослава схудла, постава як в справжньої княгині. Вона знову стала тією неперевершеною красунею, яка виховувала наших дітей.
Тільки тоді я вперше замислився: невже справді раніше вона просто не мала часу чи сил дбати про себе? Вся її любов і енергія йшли на те, щоб у домі було затишно, дітям тепло і спокійно. Я ж не бачив цього, не цінував її сили, не замислювався, які зусилля коштували їй ті нескінченні дні догляду та турботи.
Коли залишався сам із нашими близнюками, мене вистачало лише на кілька годин а Ярослава несла цей тягар щодня, прибирала, готувала і ще приділяла мені увагу. Серед цієї круговерті їй не було коли бігати по салонах чи займатися спортом. Не зрозумів я тоді й того, що жінка має відпочити після пологів, що тіло її потребувало часу на відновлення, а я нав’язував їй чужі стандарти.
Ми нікуди разом не вибирались, не було приводів для ошатних суконь чи прикрас; вдома це все було недоречно. Я був винен у тому, що позбавив її таких радощів.
Лише через два роки зміг глянути на наші стосунки збоку і збагнути вона тримала на собі всю сімю, не дорікала ні разу, завжди зустрічала мене з роботи з посмішкою і теплом. Ярослава збудувала для мене дім, але я занадто пізно оцінив це. Усе, що мав зробити допомогти їй, дати час і підтримку, аби вона мала змогу повернути собі жіночність.
Я був справжнім дурнем, що не помітив скарбу поряд. Замість того, аби проявити співчуття й розуміння, гордився собою і руйнував нашу сімю.
Тепер, дивлячись на неї, я мрію повернути минуле, та не впевнений, що вона зможе пробачити мою байдужість і егоїзм. Ще спробую поговорити з нею, хоча б заради наших дітей, бо вже втратив роки, коли міг бути поряд у їхньому вихованні
Тепер у Ярослави багато шанувальників, але вона нікого не підпускає надто близько. Мабуть, це я завдав їй найглибшої образи. Я не знаю, як впоратися з цим відчуттям провини, з гіркотою свого запізнілого усвідомленняЯ зупинився, і нам довелося зустрітися очима. В її погляді не було ані докору, ані болю лише спокій і певна тепла відстороненість. Ярослава першою посміхнулася, і в цій посмішці я впізнав щось нове: впевненість у собі, внутрішню свободу. Її вже не можна було вразити словами чи вчинками з минулого. Вона стала собою попри все або, можливо, саме завдяки всьому.
Привіт, тихо сказав я.
Привіт, відповіла вона.
Ми кілька секунд стояли мовчки, розуміючи, як багато між нами залишилось недоказаного, і як мало це вже має значення. За ці два роки ярославині очі навчилися не чекати, а просто жити і це робило її ще прекраснішою.
Як діти? запитав я, все ще тримаючись за порожній привід.
Вона відповіла просто, без образи, але без надмірної теплоти турботливо, як добра мати, не більше. Слова лились спокійно, без спішки. Я відчув, що хоч її серце відкрите для світу, туди, де колись був я, вже не повернутися.
Вона пішла далі, а я дивився їй услід, відчуваючи не гіркоту, а дивну ясність. Ярослава залишилася тією, хто віддав мені роки любові й терпіння, а я так і не зумів їх прийняти вчасно. Я нарешті побачив її не як жінку свого минулого, а як людину, що виросла з мого болю, чудову й сильну і, можливо, щасливішу без мене.
Я стояв серед гомінкої площі, й усвідомлення цього приносило полегшення. Я втратив її, але саме так не інакше вона знову стала собою. Я оглянувся на місто, що жило й розквітало під літнім небом, як і вона.
І зрозумів: інколи найцінніше, що ми можемо подарувати людині, це право бути собою. Навіть якщо для цього доведеться відпустити.
