Минуло два роки. З тих пір донька не написала ані слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені незабаром — 70…
Мою сусідку, Ганну Василівну, у дворі знають усі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, які колись робила з покійним чоловіком. Але про родину мовчить. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, завітала до неї зі смаколиками, вона раптом вирішила відкритися. Тоді я вперше почула історію, від якої досі холоне серце.
Коли я зайшла до квартири, Ганна Василівна була не в гуморі. Зазвичай жвава та бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, наче боролася сама із собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Відтоді — жодного дзвінка. Ні листівка, ні смс. Я пробувала додзвонитися — номер недійсний. Адреси її я більше не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятоліття. І раптом, ніби зламалася перешкода, Ганна Василівна почала говорити.
— У нас було щасливе життя. Ми з Олегом одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його роботу дозволяла нам багато подорожувати. Ми дружили, сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія його життя…
Коли народилася наша донька, Оксана, Олег ніби розквіт заново. Він носив її на руках, читав казки, кожної віподоги проводив з нею час. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але десять років тому Олега не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили всі заощадження. А потім… тиша. Пустка. І серце, ніби вирвали шматок.
Після смерті батька Оксана почала віддалятися. Зняла жильло, хотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувалася, ми спілкувалися, усе було нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене й прямо заявила, що хоче взяти іпотеку й купити свою квартиру.
Я зітхнула і пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, що ми з Олегом збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на лікування. Моя пенсія ледь вистачає на комуналку й ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однушку десь на окрелині, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Олег робив власними руками. Тут пройшло все моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько будував це для неї, що квартира таки колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, аби вона колись просто зайшла сюди й згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона хлопнула дверима й пішла. Відтоді — мовчання. Ані дзвінка, ані візиту, навіть на свята. Згодом я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона таки взяла іпотеку і тепер працює на знос — дві роботи, постійна гонка. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть подруга каже, що півроку її не бачила.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваючися на дзвінок. Але він не лунає. І я не можу боге додзвонитися — номер, видно, змінила. Мабуть, не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще протримаюся у цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не розумію, чим так її образила…
