Щойно три тижні, як ми поховали маму, а мій брат вже запросив оцінювача для будинку.
У дворі батьківської хати в Коломиї падали яблука з дички, глухо вдаряючись об землю. Хата, стара будівля з 70-х, дві кімнати та деревяна веранда, здавалося, зменшилась з часів нашого дитинства. Але ділянка майже в тисячу квадратів раптом стала найціннішою монетою в торгах між мною та братом, Миколою.
“Оленко, давай будемо практичними,” сказав він мені по телефону напередодні. “Ти живеш у Львові, я у Києві. Ніхто з нас не зможе сюди переїхати. Нащо тримати цей будинок пустим? Краще продамо та поділимо гроші.”
Його логіка була бездоганною, холодною та ефективною, як завжди був Микола. Продаж був би розумним рішенням. Але як поставити ціну на місце, де ти вчився ходити, де садив перше дерево, де твої батьки прожили все життя?
Я сиділа на кухні за столом, вкритим вицвілим квітковим лінолеумом, і перегортала старий фотоальбом. Тата, який пішов пять років тому, посміхався з-під густого вуса на світлині з літа 89. Поряд мама тримала кошик із сливами й виглядала молодшою, ніж я будь-коли.
Задзвенів телефон. Микола.
“Я поговорив з риелтором. Каже, що можемо просити за будинок із землею 3 мільйони гривень. Це хороші гроші, Оленко. Подумай, що можна зробити з половиною.”
“Мені треба подумати, Миколо. Це не просто таке рішення.”
“Що тут думати? Будинок стоїть пустий, руйнується. В нас немає часу ним доглядати. Безвідповідально просто його залишати.”
Він був правий, звісно. Моє життя у Львові, з чоловіком, дітьми та роботою в корпорації. Я приїжджала до Коломиї лише кілька разів на рік, а останні роки лише доглядати маму, коли хвороба прикувала її до ліжка. Микола бував ще рідше Київ, його бурхливе життя успішного адвоката завжди на першому місці.
Того вечора я розпалила вогонь у грубці й почала розбирати мамині речі. Її прості сукні, акуратно розвішані у шафі. Порцеляновий чайний сервіз, який використовувався лише “на особливі випадки”. Купа рукописних рецептів у коробці від печива. Кожна річ наче дихала її присутністю.
Між речами я знайшла жовтий конверт. Всередині був документ на будинок і лист, недописаний, адресований “Моїм дітям”. Маминий почерк, акуратний, як і вона сама, заповнював сторінку:
“Дорогі мої, коли ви читатимете це, мене, мабуть, вже не буде. Ця хата була всім моїм життям і життям вашого батька. Тут ми виростили вас, тут сміялись і плакали, тут старіли. Вона ніколи не була великою чи розкішною, але була сповнена любові. Знаю, ваші життя тепер далеко, і, можливо, цей дім здається вам лише тягарем. Але перш ніж ухвалити рішення, хочу, щоб ви памятали…”
Лист обривався наче мама не знайшла правильних слів чи просто не встигла.
Наступного ранку Микола приїхав на новій машині, поставивши її перед воротами. Я дивилася на нього з порогу, розуміючи, наскільки він тепер тут чужорідний. Його дорогий костюм не пасував до простоти двору, де ми колись бігали босі.
“Привіз договір для оцінювача,” сказав він замість “доброго дня”.
Я простягнула йому вчорашній лист, не кажучи нічого. Він прочитав його мовчки, його вираз обличчя ледь змінився.
“Він незавершений,” промовив він.
“Так, як і наша розмова про те, що робити з цим будинком.”
Ми вийшли у двір, серед упалих яблук та городових грядок, які мама доглядала до останнього. Маленький сад за будинком, де тато колись зробив для нас гойдалку, тепер заростав.
“Памятаєш, як ми посварились через гойдалку і впали, а я зламав руку?” запитала я.
Коротка усмішка промайнула на його обличчі. “А тато відвіз нас до лікарні на велосипеді тебе на руках, а я їхав ззаду, ревучи голосніше за тебе.”
Несподівано ми обидва засміялись, згадуючи епізоди дитинства, про які взагалі забули. Сюрприз на 50-річчя тата, коли торт зісковзнув зі столу. Перший раз, коли Микола напився татової горілки. Зимові вечори, коли ми всі вчотирьох сиділи біля грубки.
Тільки ті, хто переживав подібні моменти в українських родинах, розуміють, який емоційний тягар несе батьківська домівка і як болюче з нею розлучатись, особливо коли брати й сестри не можуть дійти згоди.
Після кількох годин спогадів Микола підвівся й озирнувся, немов бачив будинок уперше.
“Може, не продаватимемо?” раптом сказав він.
Я здивовано подивилась на нього. “Але ж ти казав, що безвідповідально його залишати.”
“Так, якщо він руйнуватиметься. Але що, якщо ми його відремонтуємо? Він міг би стати місцем, куди ми привозили б дітей на канікули, де збиралися б на свята. Місцем, яке лишається у родині.”
Його пропозиція вразила мене. Микола, практичний Микола, пропонував залишити хату зі сентиментів?
“Це ж”Це ж буде коштувати грошей, часу, зусиль,” зауважила я, але в серці вже відчувала, що він має рацію адже деякі речі дійсно не мають ціни.
