40 років уже пройшло, а я досі думаю про нього. Я вирішила його знайти.
Знайшла випадково, після чотирьох десятиліть, у мережі між рецептом яблучного пирога та рекламою крему проти зморшок. Показало ім’я, прізвище і фото: сиве волосся, окуляри, усмішка, яку я миттєво впізнала.
Зупинилась в плинному русі думок. Серце забрило швидше, ніби тіло пам’ятає те, про що розум ще не наважується сказати. Клікнула. Профіль художника, невелика галерея на лвівському районі Кам’янка, знімки полотен пейзажі, старі ворота, жінка у вікні. Під одним із них підпис: «Осінь пам’ятає більше, ніж літо».
Я знала, що це він. Олександр. Мій Олександр з тих давніх років, того, кого я кохала тихо протягом усього навчального року і ще довго після нього. Після випускних іспитів він виїхав, а я залишилась.
Доля склалась інакше був шлюб, діти, потім розлучення, довга тиша й буденність. Але це почуття ніколи не згасало, просто сховалось глибоко, немов лист у шухляді.
Не встигши згадати, я написала:
Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене. Я ж пам’ятаю. Якщо хочеш випити чай, я буду у Львові.
Відповів того ж дня:
Пам’ятаю. Чай завжди пю після четвертої. Адресу знайдеш на сайті.
Купила квиток, спакувала маленьку сумку, теплий светр і той старий лист, який так і не надіслала. У потязі дивилася на минаючі дерева золоті, руді, підмоклі і відчувала дивне: ніби час повертається назад, ніби мені знову вісімнадцять.
Вийшла на лвівському залізничному вокзалі, і вперше після довгих років відчула, що щось по-справжньому важливе наближається. Ще не знала, що саме, але не хотіла це пропустити.
Його майстерня розташовувалась у вузькій вуличці Кам’янки. Стара, крихка сходинка, важкі двері з маленьким склом, над ними мідна табличка: «О. М. Художня майстерня». Серце застукало сильніше, коли я постукала. Тихо, потім чула знайоме:
Відкрито.
Увійшла. Інтерєр не зовсім такий, яким я уявляла, а водночас саме таким, який потрібен: запах терпентину, півтьмя, сонячне світло, що просочується крізь велике вікно, картини, притиснуті до стін, керамічна чашка з пензлями, чашка з недопитою кавою. Він стояв біля мольберту спиною, повільно обернувся, ніби знав, що я входжу. Посміхнувся не широко, а тихо, очима.
Ти не змінилася, сказав він, хоча це не була правда. У його голосі не було фальші.
Ти теж ні, відповіла я.
Запросив мене в старий, мякий крісло, налив води для чаю. Розмовляли. Спочатку про нічого про потяги, про пробки, про те, як Львів цвітить восени. А потім про все: про те, як пройшли роки, про моє життя, про втрати, про самотність серед безлічі людей.
На столі ароматував свіжий хлібець. У чашках парувала чайка з гвоздикою. Через вікно лило мяке, золоте світло. Тиша була така глибока, що я чула власний подих.
Часом згадуєш те літо? раптом спитав він.
Завжди, відповіла я, ще не встигнувши замислитись.
Два дні ми були нерозлучні. Гуляли по скверу Пушкіна, їли запіканки на П’ятничній площі, сміялися над жартами, зрозумілими лише тим, хто памятає смак лимонадної газованки у скляній пляшці і дзвінок на урок.
Він не питав, на скільки довго приїхала. Я не казала, коли відїжджаю. Це було, ніби бульбашка крихка, тиха і прекрасна. І дуже реальна.
Третє ранку спакувала сумку і залишила її біля дверей. Він простягнув мені чашку чаю і сказав тільки:
Не повертайся ще.
Але я маю обовязки, дім
Він похитав головою.
Все там зачекає. А тут тут чекає хтось, хто не хоче більше тебе втрачати.
Подивилась у вікно на осіннє листя і подумала: а може, цього разу я маю залишитися?
Не сіла у потяг. Сумка залишилася біля дверей, а я біля вікна, з чашкою чаю в руках, в його кріслі, у його світі. Трохи соромилася, ніби вчинила щось нерозумне, непередбачуване. Але це відчуття пройшло швидше, ніж з’явилося.
Залишилася ще на один день. Потім на ще один. А потім вже перестала рахувати.
У його майстерні час текло інакше. Я допомагала йому сортувати фарби, витирала рами, читала вголос, коли він робив ескізи. Раптом зрозуміла, що можна жити просто, легко, без розкладання всього на частини.
Вечорами гуляли по Старому місту. Серед людей, але окремо. Ніхто не дивився на нас дивно. Можливо, тому що це виглядало природно. Або тому, що нікого не турбувало, скільки нам років тридцять чи шістдесят.
Якось знайшла на столі маленький ескіз. Я сидяча біля вікна, заглиблена в світло. Підпис: «Осінь, що повернулася». Не сказала ні слова. Тільки доторкнулася пальцями до паперу і посміхнулася тихо.
Не знаю, чи назавжди. Не планую. Не запитую. Достатньо одного моменту коли хтось сказав: «Залишайся» і я справді це почула.
Чекала на це рішення сорок років. Тепер більше не хотіла чекати.
