14 липня 1993 року
Пишу ці рядки на кухні нашої старенької хати у селі під Черкасами. Сонце тьмяно світить крізь фіранки, а Ганна вовтузиться біля плити. Скільки разів я думав, що наше життя застрягло бездітне, тихе, як болото серед поля. А вранці сталося те, чого не очікував ніхто.
Я повертався від Дніпра з повним відром карасів; Ганна стояла біля хвіртки, тримаючи щось у руках. На лавці під калиною стояв кошик, а в ньому немовля, загорнуте у старий рушник з червоною вишивкою. Більшими, ніж в соняшника, очима хлопчик дивився просто на мене. У кулачку затиснута записка: «Врятуйте його. Я не маю сил. Пробачте».
У Ганни очі світилися надією. Пять років чекали ми, як море без дощу. Ми з нею все обговорили: лікарі, документи, що скажуть люди, що буде завтра. Але в тій хвилині це все було неважливо. Я, чоловік не сентиментальний, відчув щось потужне всередині.
Через знайомих у нашій сільраді, через натяки та уговори ми швидко оформили опіку над малюком. Назвали Іллею старе українське імя, що колись носив прадід. Почався новий відлік нашого життя незручний, тривожний, але сповнений щастя.
Тиждень минув і стало зрозуміло, що з Іллею щось не так. Не реагував ні на собаку Барвінка, ні на скрип телеги біля двору. Моїй Ганні, вчительці за фахом, вистачило досвіду, щоб зрозуміти: син не чує. В серці стало холодно, як у січневу ніч.
Зїздили ми до обласного лікаря Миколи Петровича у Черкасах. Він мовчки оглянув Іллю, потім сказав простіше не буває: глухота вроджена, нічого не допоможе. Ганна плакала всю дорогу. Я мовчав, стискав кермо, аж руки деревяніли. Вдома налив собі трохи настоянки і вирішив: наш він, не віддамо! Як навчати вчителька на те і вчителька, впорається.
Так, ночами Ганна просиджувала над книжками. Іллі виповнилося десять розцвів, як соняшник за хатою. Малював скрізь: на вікнах, стінах, на дошці, яку я збив з залишків дубових дощок. Фарби замовляли з Києва, відкладали з моєї зарплати столяра. Найбільше тішило, коли Ілля жовтим замальовував альбом. Казав жестами радість.
Сусіди, звісно, крутили пальцем біля скроні: мовляв, «німий малює яка користь?» Семен, старий язикатий сусід, дражнив Іллю, а потім і молодь почала то сорочку розірвуть, то шепнуть щось глузливе. Раз я навіть ходив зясовувати справу, повернувся із синцем. Після того нашого хлопця більше не чіпали.
Школи для таких дітей не було. Ганна з ранку до вечора малювала букви на табличках, жестами показувала, як рахувати, писати. Я теж вчився пальцевої абетки, жестів: «син», «люблю», «гордість» запамятав назавжди.
До пятнадцяти років Ілля малював таке, що й столичні художники здивувалися б. Осінній сад у його картинах був як танок барв. Коли районна комісія зайшла перевірити домашнє навчання, бабуся у консервативному костюмі подивилася на полотна і мовчки зняла окуляри: «Ведіть хлопця на виставку!»
Це було страшно випускати сина у чужий світ Києва. Але поїхали. Його пять картин лелек, рук, сонця над степом висіли у дальньому кутку ярмарку. Люди проходили повз, не затримувались. Аж раптом підійшла сувора жінка, Віра Сергіївна з столичної галереї. Вона довго дивилася і купила одну з робіт за суму, яку я заробляв за півроку (це були дві тисячі гривень).
Після цього Іллю запрошували до Києва на експозиції, почали писати про нього статті. Художники назвали його «Майстер тиші». Гранти, стажування, вже у французьких, польських журналах про нього писали як про феномен. А він малював, мовчазний, уважний, відчуваючи серцем те, що інші не чують.
Пройшло три роки. Я, Михайло, проводжав сина на його першу персональну виставку у столиці, сльози самі котилися по щоках. Ганна трималася мужньо, але я бачив, як у її очах пульсує невимовне щастя.
Рік тому Ілля повернувся. Прийшов із оберемком волошок, у новому джинсовому костюмі, усміхнений. Повів нас до білого двоповерхового будинку за селом. Ключі нам. На стіні велика картина: кошик, мама, дитина, напис жестами «Дякую, мамо». Не стрималися, обіймалися, просто стояли утрьох під небом.
Тепер картини Іллі у музеях Львова, Харкова, Парижа, навіть у Варшаві. У Черкасах відкрив школу для нечуючих діток, допомагає сімям, фінансує гуртки. А ми з Ганною старіємо у новому будинку, кожного ранку я виходжу на балкон, дивлюсь на ту картину і вдячний Богові за те липневе диво.
Іноді думаю а якби я тоді вагався, злякався, не хотів прийняти чуже дитя? Не було б Іллі, не став би він тим, ким є зараз. Найдорожче це не голос, а те, що лишається у душі. Бо головне в житті твориться у тиші.
Як казали старі у нашому селі: «Той, хто чує серцем, сильної громовиці не боїться». Я зрозумів: справжнє щастя тихе, як українська ніч.
