Василю, ми пять років чекали. Пять. Лікарі сказали дітей у нас не буде. А тепер…
Василю, дивись! я завмерла біля калітки, не вірячи очам.
Чоловік незграбно переступив поріг, зігнувшись під вагою відра з коропами. Ранковий холод липня пробирав до кісток, але те, що я побачила на лаві, змусило забути про все.
Що там? Василь поставив відро й підійшов.
На старій лавці біля тину стояв плетений кошик. Усередині, загорнута у вицвілу пелюшку, лежала дитина.
Її великі карі очі дивилися прямо на мене без страху, без допитливості, просто дивилися.
Господи, видихнув Василь, звідки вона взялася?
Я обережно провела пальцем по її темному волоссю. Дитина не ворухнулась, не заплакала лише кліпнула.
У її крихітній долоні був затиснутий папірець. Я розкрила пальчики й прочитала:
«Будь ласка, допоможіть їй. Я не можу. Вибачте».
Треба повідомити поліцію, нахмувався Василь, чіпаючи потилицю. І до сільради.
Але я вже пригорнула дівчинку до себе. Від неї пахло дорожнім пилом і немитім волоссям. Комбінезон був пошарпаним, але чистим.
Олено, Василь глянув на мене з тривогою, ми не можемо її просто взяти.
Можемо, я зустріла його погляд. Василю, ми пять років чекали. Пять. Лікарі сказали дітей не буде. А тепер…
Але ж папери, закони… Можуть знайтися батьки, заперечив він.
Я похитала головою: Не знайдуться. Відчуваю.
Дівчинка раптом усміхнулась, наче розуміла нашу розмову. І цього вистачило. Через знайомих ми оформили опіку. 1993-й був непростим.
За тиждень ми помітили дивне. Дівчинка, яку ми назвали Соломією, не реагувала на звуки. Спочатку думали задумлива.
Але коли сусідський трактор грюкнув під вікном, а вона навіть не здригнулась, серце стислося.
Василю, вона не чує, прошепотіла я ввечері, кладучи її спати в старій колисці, яку нам віддав брат.
Чоловік довго дивився у піч, потім зітхнув: Поїдемо до лікаря у Рівне. До Івана Михайловича.
Лікар розвів руками: Глухота вроджена, повна. Операція не допоможе.
Я ридала всю дорогу додому. Василь мовчав, стискаючи кермо аж до білизни в суглобах. Ввечері, коли Соломія заснула, він дістав із шафи пляшку.
Василю, може, не треба…
Ні, він налив півсклянки й випив одним ковтком. Не віддамо.
Кого?
Її. Нікуди, він стиснув кулаки. Самі впораємось.
Але як? Як навчати? Як…
Він перервав мене рухом:
Ти ж вчителька. Вигадаєш.
Тієї ночі я не спала. Лежала, дивилася у стелю й думала:
«Як навчати дитину, яка не чує? Як дати їй усе?»
А зранку прийшло усвідомлення: вона має очі, руки, серце. Отже, все можливо.
Наступного дня я взяла зошит і почала складати план. Шукати книжки. Вчитися. З цього дня наше життя змінилося назавжди.
Восени Соломії виповнилося десять. Вона сиділа біля вікна й малювала маки. У її альбомі вони були не просто квітами вони жили, дихали, горіли.
Василю, подивись, я торкнулася чоловіка, заходячи в кімнату.
Знову червоне. Сьогодні вона щаслива.
За ці роки ми навчилися розуміти одне одного. Спочатку я вивчила дактильну абетку, потім мову жестів.
Василь опановував повільніше, але слова «дочка», «люблю», «гордість» запамятав назавжди.
Школи для таких дітей не було, тож я вчила її сама. Читати вона навчилася швидко. А рахувати ще швидше.
Але головне вона малювала. Спочатку пальцем на запотілому склі.
Потім на дошці, яку Василь змайстрував для неї. Пізніше фарбами на папері.
Фарби я замовляла з Луцька, заощаджуючи на всьому, щоб у неї були якісні матеріали.
Що, твоя німа знову щось малює? хихікнув сусід Петро, зазираючи через тин. Який від неї клопіт?
Василь підвів голову від грядки:
А тобі, Петре, чим зайнятися, окрім як язиком меляти?
З селом було важко. Не розуміли. Дражнили Соломію, обзивали. Особливо діти.
Одного разу вона повернулася з розірваною сукнею та подряпиною на щоці. Показала, хто це зробив син голови сільради.
Я плакала, промиваючи рану. Вона витирала мої сльози й усміхалася: мовляв, не варто.
А ввечері Василь пішов. Повернувся пізно, нічого не сказав, але під оком у нього був син
