Таємнича картина
Соломія сиділа на задньому сидінні машини, втупившись у вікно. Настрій був піднесений, наче перед святом — перед Різдвом чи днем народження. Але день народження у неї в грудні, а зараз липень.
За кермом сидів суворий кремезний чоловік. Соломія бачила лише його голений потиличник, що переходив у товсту шию. Потиличник був неприємний, огидний. Водій дивився перед собою, голову не повертав, ніби шия заважала. Дівчинка подумала, що він не людина, а робот. Вона навіть припідвелась, щоб поглянути йому в обличчя.
— Сідай! — різко сказав водій, не обертаючись.
І Соломія плюхнулась на сидіння. Знову дивилась у вікно. Миготіли поля, ліси, села. Вони обігнали двох велосипедистів — чоловіка й підлітка, які глянули на Соломію за склом. Настрій знову піднявся. Вона вперше їхала до іншого міста, до бабусі й дідуся, яких ніколи не бачила.
— Ще довго їхати? — спитала Соломія.
— Ні, — відповіла мати з переднього сидіння.
— А чому ми раніше не їздили до бабусі з дідусем?
Мати наробила щось нерозбірливе.
— А річка там є?
— Є. Там усе є. Годі базікати. Приїдемо — сама побачиш. — У голосі матері прозвучало зростаюче роздратування.
Соломія замовкла. Останнім часом мати дратувалась на все, кричала з будь-якого приводу. Все почалося, коли від них пішов тато. Зібрав речі й пішов.
«Швидше би вже приїхати, — думала Соломія. — Мабуть, ми їдемо у відпустку, раз мати взяла стільки речей, навіть мої улюблені іграшки. Навіть шкільний рюкзак. Навіщо він у відпустці, на канікулах?» Питань було багато, але питати матір вона не наважилась.
Дівчинка відкинулась на спинку сидіння й заспівала. Тихенько тягла одну ноту, потім іншу…
— Годі скиглити! І без тебе нудно, — гаркнула мати. Соломія змовкла, насупилась.
А ось вони в’їхали у місто. Соломія знову притулилась до вікна. Машина зупинилась біля двоповерхової цегляної хатинки.
— Приїхали. Дім, милий дім, — сказала мати, відчиняючи двері. Вийшло не радісно, а зі зневірою.
Будинок був старий, сірий, з двома під’їздами. Ні подвір’я, ні дитячого майданчика з яскравою пластиковою гіркою й гойдалками, як у їхньому дворі. Лише дві лавки біля під’їздів.
Водій вивантажив їхні речі з багажника й теж дивився на будинок. Мати попросила його почекати, взяла валізу, сумки й пішла до під’їзду. Соломія побігла за нею. Двері виявились дерев’яними, пофарбованими облупленою коричневою фарбою, а не залізними, без кодового замка.
— Відчини, — сказала мати з досадою.
Соломія заскочила вперед і відчинила перед матір’ю скрипучі двері. Вони піднялись на другий поверх. МаСоломія підняла очі на стіну, де колись висіла таємнича картина, і раптом зрозуміла, що життя — це теж картина, яку кожен малює сам, а втрати й радощі — це лише фарби на її полотні.
