Ми її зненавиділи відразу, як тільки вона переступила поріг нашої хати.
Кучерява, висока, худа.
Світрець на ній був нічого, але руки були не такі, як у мами. Пальці коротші та товстіші. Вона тримала їх замком. Ноги худіші, а ступні довші.
Ми з братом Богданком сиділи (йому сім, мені дев’ять) й кидали в неї блискавки очима.
Це ж якась «Люба» – на кілометр завдовжки, а не Люба!
Тато помітив нашу зневагу й цуркнув:
— Поводьтеся пристойно! Немов дикуни які!
— А вона довго в нас пробуде? – вередливо спитав Богданко. Йому таке можна було казати – він малий і хлопчик.
— Назавжди, – відповів тато.
Було чути, що він починає сердитися. А якщо розлютиться – нам не поздоровиться. Краще його не дратувати.
За годину Люба збиралася йти. Взулася, і коли виходила, Богданко встиг підставити їй ногу.
Вона мало не влетіла у сіни.
Тато схвилювався:
— Що таке сталося?
— Та спіткнулася об взуття, – сказала вона, не дивлячись на Богданка.
— Усе розкидано. Я приберу! – поспішно пообіцяв він.
І ми зрозуміли: він її любить.
Нам не вдалося викинути її з нашого життя, як ми не намагалися.
Одного разу, коли Люба була з нами без тата, вона спокійним голосом сказала на наші погані вчинки:
— Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона тепер на небі й бачить усе. Гадаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що ви просто супротивничаєте. Ви так її пам’ять бережете?
Ми насторожилися.
— Богданку, Оленко, ви ж хороші діти! Хіба так треба пам’ять про маму шанувати? Людина визначається вчинками. Не можу повірити, що ви завжди такі колючі, як їжаки!
Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання паскудничати.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же вона мене хвалила! Погладила по спині.
Так, пальці не мамині… але було приємно.
Богданко позаздрив. Теж вимиті чашки на полицю поставив. Люба й його похвалила.
А ввечері ще й татові розповіла, які ми помічники. Він був радий.
Її чужинство довго не давало нам розслабитися. Хотілося вже впустити її в серце, але не виходило.
— Та це ж не мама!
За рік ми вже забули, як жили без неї. А після однієї історії й зовсім полюбили Любу, як і наш тато.
…БІ тепер, коли наші діти питають, хто для нас найважливіша людина після тата, ми з Богданком дивимося одне на одного й одночасно відповідаємо: “Люба”.
