Життя – як вітер, минає швидко, і не варто занадто довго вагатися. Воно буває складним і інколи несправедливим, але іноді дарує такі сюрпризи, що наповнюють його новим змістом. Дає шанс виправити помилки минулого, зрозуміти справжні цінності та стати кращою версією себе.
Роман Васильович похоронив дружину вісім років тому і з тих пір не одружувався. Спочатку жили вдвох із сином Данилом у великому двоповерховому будинку. Все там було облаштовано з любов’ю, затишно, кожен куток нагадував про дружину Олену. Але вона пішла, залишивши чоловіка з сином. І з тих пір Роман Васильович нічого не переставляв – все лишалося так, як за життя Олени. Тільки з Данилом старалися підтримувати порядок, обидва були акуратними.
Данило закінчив школу і вступив до університету. Хлопець був гарний, дівчата його обожнювали ще зі школи, а він не заперечував.
— Даниле, якось не так ти поводишся із дівчатами, — казав йому батько. — Зара якась раніше часу принесе тобі дитину. Ось тоді й зрозумієш, що доведеться одружуватися.
У університеті історія повторилася. Коли син вступив і поїхав до іншого міста, Роман Васильович залишився сам. Але з жінками не поспішав — мабуть, не міг забути кохану дружину. У них була справжня любов, а таке трапляється нечасто.
Якось до Романа нагрянув старий друг і колишній однокласник Борис. Вони стояли на подвір’ї, смажили шашлик і балакали.
— Як твій син? Як сам? — питав Борис.
— Справами все добре, йде вгору. Данило — моя права рука, після університету допомагає. Тільки ось не хоче одружуватися. В цьому він не в мене, — сміявся Роман. — Наступного року планую розширювати бізнес. Ну а ти як?
— У мене теж усе гаразд. Фермерствую, багато чого навчився. І ще одружився — з Іринкою розійшовся, ти ж знаєш. Тепер дружина молода, ледь не на двадцять років молодша. Але з дочкою тепер не знаходжу спільної мови. Лається, хоча й сама заміжня, — не подобається їй моя дружина. Та нічого, може, з часом улагодиться, — розповідав Борис. — А ти ось самотній, Олена померла давно, а ти все не хочеш одружуватися.
— Ні, Борисе. Поки не планую. Жінок, звісно, багато, і уваги їмньої я не позбавлений. Навіть далеко ходити не треба — у мене в офісі є гарні жінки. Але поки що не хочу заводити сім’ю, — пояснював Роман Васильович.
Поруч із ним живе сусідка — Марія, гарна жінка, три роки тому поховала чоловіка, живе одна. Донька вже заміжня. Роман із нею спілкується, і наче вона йому подобається, але вона тримається стримано, як і належить удові. Жодних натяків на флірт — хіба що по-сусідськи пригостить пирогами чи яблуками з саду. Вони обмінялися номерами:
— Маріє, давай обміняємось номерами. Живемо самі, раптом щось трапиться. Якщо довго не бачитимемось — подзвонимо.
— Точно, Романе Васильовичу, життя — штука непередбачувана, — погодилася сусідка.
Провівши Бориса, Роман ліг спати після шашликів і коньяку — обидва випили трохи. Наступного дня, коли він під’їхав додому, побачив біля воріт молоду дівчину. Вийшовши з авто, запитав:
— Ви до Данила? Він тут не живе, переїхав до міста.
— Я знаю, Романе Васильовичу, я до вас, — тихо сказала дівчина. — Мене звати Наталя.
— До мене? Цікаво… — А вона простягнула фото, де була маленька дівчинка. — А це ваша онука — Софійка, їй чотири роки.
— Постривайте, Наталю. Не заплутуйте мене, розбирайтеся із Данилом самі.
Він зачинив хвіртку й увійшов у дім. Півроку тому вже приїжджала одна така, навіть дитину привозила, а потім з’ясувалося — збрехала. Тому тепер він не довіряв. Увійшовши всередину, бурмотів:
— Ех, сину, скільки ще таких дівчат до мене приходитиме? Завтра поговорю з ним серйозно — нехай одружується.
Потім вийшов у двір погодувати Барса, свого вірного сторожа, і помітив у хвіртці папку з документами. Всередині були фото дівчинки та якісь папери. Він заніс їх у дім і поклав на верхню полицю:
— Потім подивлюся, що там такого цікавого.
Звісно, заклопотаний справами, він забув про дівчину й папку. Із сином поговорив, але той, як завжди, відшутився.
Минуло майже рік. Роман Васильович був на роботі, коли задзвонив телефон:
— Слухаю. Що? Не може бути! Коли? — Він натиснув кнопку, увійшла секретарка й, побачивши блідого начальника, швидко налила води.
На Романа звалилося страшне горе. Його єдиний син загинув у аварії. Їхав із сусіднього міста під час зливої — не впорався з керуванням.
Похорони пройшли як у тумані. Він пам’ятав лише, що Борис узяв усе на себе, а поруч постійно була Марія — підливала йому воду й давала ліки. Але після похорону він потрапив до лікарні. Лікарі сказали, що переніс мікроінфаркт.
У лікарні його часто відвідував Борис, а Марія була майже щодня.
— Бар
