На! Бери! Даремно я тобі повірила! пронизливо скрикнула незнайомка.
Я виховую доньку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви правильно почули. Хтось скаже, що я зїхала з глузду, що мені треба до психіатра. Але послухайте мою історію до кінця.
То був 2005 рік. Ми з Орестом мали гарну родину та власну справу. Він володів кількома крамницями, возив товар з Польщі, Угорщини, Словаччини. Його заробітки дозволяли мені не працювати й присвятити себе хатнім клопотам. Тим більше, що наш син Ярко тоді був усього пятирічним. Я пекла пироги, варила борщі, вишивала рушники. Дім завжди сяяв чистотою, а на столі чекали вареники з вишнями.
Але одного вечора все розлетілося на дрібні шматочки. Ми поверталися з гостей, Ярко дрімав на задньому сидінні. Біля воріт стояла дівчина з кремовою ковдрою в руках. Вона схопила Ореста за рукав:
На! Забирай! Навіщо я тобі повірила?!
Я оніміла. Він теж.
Не хочу більше тебе бачити! Навіть імя не смій вимовляти!
Мороз був лютий, сніг крутився в повітрі, а сусідки вже визирали з вікон, цікавлячись скандалом. Орест мовчав, стискаючи ковдру, у якій лежала немовля.
Ходімо додому прошепотів він.
Виявилося, це була колишня продавчиня, яка звільнилася рік тому. Причина, звісно, була очевидною.
І що робитимемо? тихо запитав Орест, коли поклав дівчинку на ліжко.
Вирощуватимемо. Адже це твоя кров.
Лікарі за конверт із гривнями вписали мені другу вагітність у картку. Дівчинку назвали Соломією. Я не відчувала до неї ненависті. Хіба можна злитися на дитину, яка навіть не розуміє, що сталося?
Пробачати Оресту було важко. Ми ходили до психолога, ламали руки, думали про розлучення. Але час загоює рани. Він каявся, намагався довести, що вартий прощення. Це тривало роками.
Ярко одразу полюбив сестричку. Носив її на руках, розповідав друзям про «свою Соломку», захищав, коли хтось смів її образити.
Минуло вісімнадцять років. Соломія вилитий Орест. Навіть коли чхає, кривить ніс так само. Я називаю її рідною. Хоча сусідки й досі шепочуться, коли ми проходимо повз.
На днях у доньки був день народження повноліття. Святкували спочатку вдома, потім вона пішла з друзями в кавярню. Зібралися родичі, хрещені А потім зявилася вона.
Нащо ти прийшла? Орест вивів її за ворота.
Як нащо? Це моя дитина. Де Вікторія?
Її звуть Соломія. Геть звідси.
Я привезла їй подарунки! Помади, телефон
У неї є мати. А ти пусте місце. Де ти була всі ці роки?
А тобі що?! Я вас до суду подам!
Іди геть. І більше не зявляйся.
Він прогнав її. А я тоді зрозуміла: нашу родину ніщо не зламає. Ми єдине ціле. І Орест найкращий батько, якого тільки можна уявити.
А ви змогли б прийняти чужу дитину?
