Бери, сонечко, від мами. Для тебе й для твоїх братиків. Їжте, дітки. Недобре закривати очі, коли можеш поділитися, недобре бути байдужим.
Соломійці було лише шість років, а доля вже навалила на її маленькі плечі такі труднощі, які не кожній дитині навіть снилися. Вона жила в глухому селі на Поліссі, у старій хаті, що трималася, здається, лише на маминих молитвах. Як вітер розігрався, то дошки скрипіли, наче хтось тихенько плакав, а темної зимової ночі холод пролазив крізь щілини, не питаючи дозволу.
Батьки Соломійки «шабашили» то була робота, то не було. Часто поверталися додому виснажені, з потрісканими на морозі руками та очима, в яких надії ставало все менше. Тоді Соломійка залишалася сама з двома молодшими братиками, міцно обіймала їх, щоби вгамувати не лише голод, а й холод.
То була середина грудня, справжнього, українського коли небо важке, як свинець, а повітря пахне снігом. До Різдва лишалося кілька днів, та воно, здавалося, оминало їхню хату. На грубці тушкувалися прості картопляники без мяса, без спецій, зате з відчуттям маминої любові. Соломійка перемішувала їх тихенько, ніби хотіла, щоб цієї вечері вистачило на всіх.
Раптом із сусіднього двору потягнуло таким запахом, що аж у животі закрутило хтось різав свиню до свят. Веселий сміх, гомін, цокіт посуду, потріскування шківарки. Для Соломійки ці звуки були, як казка з чужого світу.
Вона підійшла до огорожі, братики тримали її за полу. Не просила нічого, просто дивилася. Великі карі очі світилися мовчазною надією. Мама вчила не жалкувати за чужим, не заздрити. Проте дитяче серце не вміло не мріяти.
Боженько, прошепотіла, хоча б трошечки…
І тут з тиші, крізь морозне повітря, промайнула лагідна бабусина мова:
Соломійко!
Дівчинка здригнулася.
Іди сюди, доню!
Бабуся Катерина стояла коло казана, щоки зарумянені, очі теплі, як вогник у грубці. Вона вимішувала густу кулешу і дивилася на Соломійку з добротою, яку дівчинка вже майже розучилася відчувати.
Ось, візьми для себе й братиків, промовила бабуся, нахиляючись.
Соломійка завмерла. Сором стискав серце. Чи має вона право радіти? Але Катерина глянула ще раз, підбадьорила, і тремтячими руками наповнила судочок гарячим, ароматним мясом та картошкою святковою їжею.
Їжте, дітки. Поділитися не гріх. Гріх це залишатися байдужим.
Слезинки покотилися по щічках Соломійки. Вона ридала не від голоду. Вперше хтось побачив у ній не «бідну дитину», а просто дитину.
Вона притисла судочок до грудей і побігла додому десь так, як хтось біг з найдорожчим скарбом у світі. Братики радо підстрибували, і хвилина-дві їхній старій хаті пахло святом і щирою радістю вперше.
Коли батьки повернулися увечері, змучені й закоцюрблі, застали своїх дітей ситими та усміхненими. Мама тихо плакала, а тато зняв шапку, перехрестився і подякував Богові.
Того вечора в них не було ялинки. Не було подарунків. Але була людяність.
Іноді цього досить, щоб відчути: ти не самотній у світі.
Досі живуть діти, як Соломійка, ті, хто нічого не просить… лише дивляться.
Дивляться на вогники у вікнах сусідів, на багаті столи, на чуже Різдво.
Біле світе, інколи навіть миска гарячої страви чи добре слово можуть стати найбільшим дарунком у житті.
Якщо ця історія торкнулася тебе не проходь повз…
