2 червня
Знову зранку сусідка повисла на нашому паркані. Дружина підійшла до неї й спокійно сказала, що маємо багато справ сьогодні, тому не зможемо сидіти разом, як учора. “А як щодо завтрашнього дня?” допитливо перепитала Варвара. “Те саме, і завтра. Взагалі, будь ласка, більше не приходьте до нас”.
Я все частіше думаю, що моє бажання жити у великому місті ні до чого доброго не привело.
В Оксани є будинок у селі. Коли теща й тесть були живі, ми часто їздили до них у гості. Особливо люблю ті вечори, коли вони виставляли на стіл під розлогою грушею. Могли говорити годинами, поки не стемніє. Кожного разу, як приїздили, все було однаково затишно. Взимку теща розпалювала піч, а в домі пахло свіжою випічкою. Неймовірний аромат стояв у кожній кімнаті.
Ми з Оксаною полюбляли кататися на лижах і санчатах. Коли батьки дружини померли, дім не продали планували приїжджати, як і раніше. Та життя закрутилося завжди якісь справи, суєта міста. Потім навіть думати про ту хату якось перестали. Час плив непомітно. Син виріс, одружився з дівчиною на ім’я Лілея ім’я, яке можна почути тільки серед українок. Вона іноді зізнавалась, що мріяла б жити в селі хоча б літом.
Отоді й згадали ми з Оксаною про старий дім. Самі першими поїхали. Все давно стояло пусткою, занедбане. Думав, що за ті роки все розсипалося, але щойно прибралися зовсім інший вигляд. Оксана навела лад у хаті, я у дворі. Назавтра приїхали діти, і разом ми все довели до ладу. Жінки готували смачну вечерю, а я з сином лагодили старий стіл та лави під грушею.
Раптом помітив, що нас увесь час спостерігає жіночка із сусіднього двору. Вона недавно купила ту хату й підійшла знайомитись. Ми, як гостинні українці, запросили її до вечері. Звали її Варвара. Сказала, що живе тут сама, купила хату для доньки, а в доньки троє дітей, та сама Варвара одна розлучена. Багато говорила, але я вже перестав її слухати відчув, що під столом щось торкається моєї ноги. Озирнувся то була нога сусідки. Я швидко відсунувся, але вона продовжувала нахабно підсовуватись. Ніколи в житті не був у такій ситуації: і встати ніяково, і прогнати її не міг. Не хотів, щоб Оксана щось помітила. А сусідка далі тараторила, діти вже почали нищечком під’їдати солодке. Мені хотілось, щоб вона вже пішла. Коли ми разом прибирали стіл, Оксана шепнула, що Варвара явно легковажна жінка. Я не став сперечатися. Але й не визнав, що відбувалось під столом; мені було соромно. І щось підказує, що не вперше ця жінка так поводиться.
Вранці знову те саме. Варвара вже чатує біля паркану. Оксана твердо відповіла: “У нас сьогодні справ чимало. Не чекайте, що буде, як учора”.
“А завтра?” допитливо запитала Варвара.
“І завтра так само. Не заходьте більше, будь ласка”.
Оце так сміливий вчинок. Жінка ще довго щось бурмотіла собі під ніс, та ми вже не слухали. Не цікава нам її думка. Вважаю, дружина зробила правильно. Ми з відкритою душею, та коли хтось нам неприємний, це одразу відчуваємо більше спілкуватися не будемо.
