7 червня
Сьогодні знову цей сусідський непокій. Друга доба поспіль вона висить на нашому паркані, ніби шукає уваги. Марія, моя дружина, підійшла до неї й спокійно сказала, що сьогодні ми зайняті, справ багато, не маємо часу сидіти, як учора. «А як щодо завтра?» поцікавилась вона, у голосі сподівання. «І завтра те саме, будь ласка, більше не приходьте до нас», відповіла Марія впевнено. Я ще подумав: яке мужнє рішення прийняла дружина. Сусідка щось бурмотіла під ніс, але я її не слухав. Зараз це мене зовсім не хвилює. Впевнений: так воно краще для всіх не будемо з нею мати справ.
Моя мрія жити у Києві так нічого й не дала.
У Марії дім у селі під Вінницею. Коли ще жили її батьки, ми часто до них їздили. Як же мені подобалося, коли літніми вечорами вони ставили стіл під розлогою грушею, і ми могли балакати до темряви. Завжди так було, коли приїжджали у гості. А взимку теща протоплювала піч, на столі завжди парувала свіжоспечена паляниця чи пиріжки. Запах на весь дім, як у самому серці України.
Разом з Марією ми влаштовували зимові прогулянки на санчатах, а іноді навіть катались на лижах. Але коли її батьки пішли з життя, ми хату не продали. Планували приїздити не рідше, аніж раніше. Однак, як це часто буває не вийшло.
Постійно знаходилися якісь справи. Згодом ми й перестали згадувати про той дім життєва метушня накрила із головою. Роки промайнули непомітно. Син Андрій одружився з Ганною. Моя невістка часто зітхала: «Як добре було б пожити тут, на селі, хоча б влітку».
Тоді й згадали про батьківську хату. З Марією удвох першими приїхали, бо вже багато води спливло з останнього разу. Все наче без змін, хіба трохи захаращено. Ми вирішили прибрати Марія прибирала в середині, я на подвірї. Думав, що за стільки років без господарів хата розвалиться, але ні трохи праці, й вона наповнилася затишком.
Наступного дня приїхали діти і теж заходились до роботи. За один день оселя стала чистою та приємною. Жінки взялися до вечері, а я з Андрієм вирішили полагодити старого стола та лавки під грушею.
Тут ми й помітили, як за нами спостерігає жінка з сусіднього двору. Виявилося, нещодавно придбала дім через паркан. Привіталися, запросили її до вечері як годиться у нашій місцевості. Її звали Лідія. Вона почала розповідати, що живе тут сама, донька з дітьми мешкає в іншому місті, чоловік залишив розлучилися багато років тому. Лідія не змовкала, а мені здавалося, що слова ковзають повз вуха. Раптом щось ковзнуло вздовж моєї ноги під столом. Подивився це була її нога. Я хутко відсмикнув свою, але вона продовжувала, ніби це звична справа.
Я розгубився, не знав, як підвестися й не видати себе. Не хотів, щоб Марія щось помітила. Лідія все балакала, діти вже почали хнюпитись було ясно, що час їй іти. Поки прибирали після вечері, Марія прошепотіла, що ця жінка легковажна й довіряти їй не варто. Я погодився мовчки, та промовчав про поведінку під столом соромно було, та й думаю, що в Лідії не вперше таке з чоловіками.
Наступного ранку вона вже знову стирчить на паркані. Марія ввічливо, але твердо сказала, що у нас багато справ і ніколи сидіти так, як учора.
А завтра? з надією запитала Лідія.
І завтра те ж саме, будь ласка, більше не приходьте, відповіла Марія.
Дуже сміливо з її боку. Лідія ще довго бурчала собі під ніс, але я того вже не чув вже не цікавить. Марія вчинила правильно. Ми звикли до щирості і простоти, і якщо щось не до душі не будемо з цим миритися.
