На золоту річницю весілля мій чоловік зізнався, що ніколи мене не кохав…
Як слід приготувала святковий стіл — запалила свічки, приготувала його улюблену запечену курку. Мало бути, як у кіно: півстоліття разом, золота весільна річниця, половина життя, прожита пліч-о-пліч. П’ятдесят років шлюбу — це радощі, сімейні свята, виховання дітей, відпустки, сварки й мирові. Я думала, ми пройшли крізь усе й залишилися міцними. Була певна, що кохаємо одне одного. Принаймні я — точно.
Увечері вирішили залишитися наодинці. Діти й онуки надіслали вітання, дзвінки, теплі повідомлення, але ми хотіли просто тиші. Хотіла відчути, що ми не просто старіємо разом, а й досі — разом.
Олег сидів навпроти. Виглядав спокійним, але в його очах було щось дивне. Подумала — зворушений. П’ятдесят років — не жарт. Підняла келих і з посмішкою промовила:
— Олеже, дякую тобі за ці роки. Не уявляю свого життя без тебе.
Він опустив погляд. І настала та тиша, яка одразу давить на серце. Він не відповів. Мовчав. А потім підвів очі — і в них було те, чого я ніколи раніше не бачила: глибока сумнів, більше провини, ніж болю.
— Наталко, мушу тобі дещо сказати. Те, що носив у собі весь цей час…
Серце стислося. Злякалася. В голові мільйон думок: хвороба? Щось серйозне?
— Повинен був розповісти раніше. Та не наважувався. А тепер розумію — мушу. Бо ти гідна правди. Я… ніколи тебе не кохав.
Здалося, час зупинився. В груди вдарило, руки затремтіли, очі наповнилися слізьми. Дивилася на нього й не розуміла. Чекала, що зараз скаже: «Жартую». Але він не жартував.
— Що ти сказав?.. — прошепотіла я, вже відчуваючи, як сльоза котиться по щоці. — Як можна? П’ятдесят років… Ми прожили п’ятдесят років разом.
— Поважаю тебе. Ти добра, чуйна жінка. Але одружився з розрахунку. Тоді це здавалося правильним. Ми були молоді, всі так робили. Не хотів завдавати болю. А потім — народилися діти, пішла рутина, роки минали. Я просто… жив.
Він не дивився на мене. Не наважувався.
Слова, які я вважала основою нашого життя, виявилися ілюзією. Усі ранкові сніданки, довгі прогулянки, зустрічі на кухні вночі — тепер наче частини чужої вистави. Адже ми разом ховали його матір, святкували народження онуків, їздили в Карпати. Невже все це — без кохання?
— Чому ти це кажеш зараз? — голос тремтів, але примусила себе говорити. — Чому не десять, не двадцять років тому?
— Бо більше не можу. Важко брехати. А тобі — жити в обмані. Ти гідна знати. Хоч і так пізно.
Тієї ночі я довго лежала й дивилася в стелю. Він спав на дивані. А я вперше за п’ятдесят років відчула, що не знаю, хто він. І, що гірше, — не знаю, хто я поруч із ним.
Наступні дні уникала його. Всередині все боліло. Він намагався говорити, казав, що, попри все, я була його родиною, що залишився, бо не міг піти. Що був поруч, бо не уявляв життя без мене.
— Наталко, ти була мені найближчою, навіть без кохання. Не міг тебе кинути, — тихо сказав він одного вечора.
Ці слова — як пластир на рану. Не лікують, але трішки пом’якшують біль. Не знаю, як тепер з цим жити. Як знову сидіти за одним столом. Як зустрічати новий день.
Та я знаю: ці п’ятдесят років — не лише його брехня. Це була й моя правда. Моє життя. Моє материнство. Моя любов. Нехай у відповідь було не кохання, а лише присутність. Нехай відчувалося самотність всередині — але зовні я жила, кохала, будувала, вірила.
Не певна, чи пробачу. Але точно не забуду. І, можливо, колись — прийму. Адже, як би це не звучало, моє життя — не його зізнання. Це мої роки. Моє серце. Моя історія.
