**Щоденник**
Між нами – прірва…
Олеся довго не могла оговтатися після розлучення. Вона й гадала, що чоловік їй зраджує, але дізнатися правду було боляче. Була родина, спільні мрії, плани… А тепер – нічого. Тарас просто пішов, залишивши її саму.
Літня спека поступово згасала, але Олеся цього не помічала. Ні сонця, ні міського галасу, ні веселки після дощу. Однієї душної ночі, метушачись у ліжку, вона раптом усвідомила: так більше не може бути. Тарас щасливий, а вона не живе – лише повільно гине.
«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба втекти, хоча б на час. Але не на південь, не за кордон. Потрібна тиша, село. У нас же там будинок! Бабусин дім. Ми всі звідти родом… Як же я раніше про це не подумала?» – Олеся навіть сіла на ліжку. Спотіла сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Тарас запевнив, що за десять днів нічого не станеться. Звістка про смерть дійшла до них у Варшаві. «Нічого не вдієш. Квитки змінити важко. Повернемося – відвідаємо могилу…» І вона знову його послухала. Як завжди.
У мачухи є дача – великий будинок з городиною біля міста. Вона давно хотіла продати бабусин дім, але все тягнула.
Колись Олеся проводила в селі всі літні канікули. А потім – університет, робота… В останній раз вона була тут ще на другому курсі. Навіть на могилу не заїжджала – тепер уже й не пам’ятає чому.
Від нетерпіння аж долоні засвербіли. Вона схопила телефон, хотіла подзвонити мачусі, дізнатися про ключі, але побачила час – глибока ніч. Нічого. Тепер вона знає, що робити. Як витягнути себе з цієї прірви. Олеся почала уявляти, як збиратиме речі, як зустріне будинок… І незаметно заснула.
Вранці вона подзвонила мачусі.
– Ну нарешті! Почала думати про щось інше, окрім свого Тараса. – Мачуха знову почала стару пісню.
– Годі. Слова не допомагають. Де ключі?
– Нащо шукати? Лежать у тумбочці в передпокої. Заїдь. Будинок у порядку. У сатні зустріла тітку Ганю – казала, що стоїть, як новенький. Запитувала, чи продамо. Її зять хоче купити. Може, разом поїдемо?
– Ні. Я сама. Заїду за ключами після роботи.
Весь день думки крутились навколо поїздки. На роботі – в агенстві нерухомості – начальниця, також розведена, уважно вислухала її. Спробувала заповнити порожнечу роботою – не вийшло. Вирішила поїхати. Період відпусток – без неї впораються. Начальниця неохоче, але погодилась.
Ввечері Олеся забрала ключі, зібрала речі. Брала мінімум – раптом захочеться повернутися вже завтра.
Ніч пройшла міцним сном. Вранці, випивши каву, вона вимкнула світло, газ, воду, взяла сумку й вийшла.
Місто ще спало. Над дахами сходило сонце. Від хвилювання Олеся наспівувала пісні з радіо.
Дорогу вона не забула. Будинок стояв на місці. Навіть трава у дворі була викошена. Вийшовши з авто, вона відчула тишу. Звуків було багато: цвіркуни, птахи, півні, гавкіт собак. Але порівняно з містом – це була справжня тиша.
У будинку – сиро, темно. Олеся заборонила собі жаліти про приїзд і взялася за роботу. Принесла води з криниці, вимила підлогу, розтопила піч. Вогонь тріскотів – і вона відчула себе переможницею.
Селяни ходили повз будинок, розглядали авто, але всередині не заходили – тут так не прийнято.
Скрізь стало спекотно. Олеся розстелила ковдру, поставила подушки біля печі – нехай сохнуть. На річку не взяла – занадто багато очей.
Річка текла за селом. Вода здавалася чорною й густою. Вона пішла далі, скинула сарафан і з розбігу пірнула. Вода була теплою й м’якою.
– А хто це тут плаває? Велика рибина? – почувся ззаду чоловічий голос.
Олеся різко обернулася. Перед нею стояв Микола. Доросліший, загартований, але той самий. Її перше кохання. У руці – вудка, на мотузці – риба.
Серце підскочило до горла. Спогади нахлинули разом.
Тут його причина. Чому вона не приїжджала. Колись вона хотіла залишитися тут – заради нього. Але мати заборонила. «Що з такої любові вийде?»
Олеся кликала Миколу до міста. Він обіцяв, але не приїхав. А потім бабуся сказала, що він одружився. Після цього вона більше не їздила до села. На третьому курсі зустріла Тараса… вийшла заміж скоріше зі злості, ніж з кохання.
– Ти сама? Без чоловіка? – спитав Микола.
– Сама. Звідки знаєш про нього?
– Я приїжджав. Бачив вас.
– Коли? – Але вона вже згадала.
Тоді вони збиралися на весілля. Тарас зайшов, вони вийшли разом. Раптом вона помітила знайоме обличчя. Поки думала, хто це – видіння зникло.
– Я приїхав пояснити. Про Наталку…Вона подивилася йому в очі, усміхнулася і прошепотіла: “Бувай, Миколо, дякую за все,” – бо зрозуміла, що минуле не повернути, а справжнє щастя чекає десь попереду.
