Мати, свекруха й я на межі
— То ти впевнена, що дитині не нашкодить, коли ти їстимеш буряк? — запитала свекруха, помішуючи борщ.
— Мамо, вже третій день цей борщ варить, — зітхнув Денис. — Можна, я просто доїм і піду на роботу?
— Цей борщ — лікувальний! — підняла ложку свекруха. — А твоя мати взагалі солить, наче з гармати. Таке дитині точно нашкодить!
— Пробачте, я народила трьох, — спокійно відповіла Наталія Петрівна, мати Олени, дістаючи з холодильника каструлю. — І всі живі. А цей борщ із квасолею. Білок!
— Свекрухо, квасоля — важка їжа! Ми не в селі!
— А у нас не в лікарні! — огризнулася Наталія Петрівна.
Олена сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність наближалася до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне — щоб не нудило. Але тепер знала: головне — зберегти розум між двома жінками, які кожна хоче «як краще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я допомагатиму». Мати Олени — через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину й приїду». Так у двокімнатній хрущовці оселилося три господині.
— Я вагітна, а не хвора, — тихо сказала Олена чоловіку на вухо ввечері.
— Я знаю. Потерпи. Це скоро скінчиться. Мама після пологів поїде.
— А моя?
— А твоя… може, теж. Може, вони подружаться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спочатку — у прибиранні. Вранці мати Олени мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім — у покупках. Дитячі боді з’явилися в трьох екземплярах — на 56, 62 і 74 розмір. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, хто народиться.
Але головним полем битви стало крісло-гойдалка.
— Я його обрала! — заявила свекруха.
— А я купила! — заперечила Наталія Петрівна.
— Та я перша про нього сказала!
— А я перша занесла!
— Воно буде в моїй кімнаті, — рішуче підсумувала свекруха.
— З якої речі?! — обурилася Наталія Петрівна. — Олена годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.
— Я, взагалі-то, у кріслі планувала спати після пологів, — тихо вставила Олена. — З малюком.
— Навіщо тобі? Ти втомишся! Нехай малюк зі мною! — скрикнула свекруха.
— Або зі мною! — не поступалася мати.
— А я, вибачте, де?! — не витримав Денис. — Я — батько, між іншим!
— Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, — хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Олени, ні у свекрухи, ні у Наталії Петрівни.
— Де крісло? — запитала Олена.
— Переїхало, — відрізала свекруха.
— Сховано, — прошипіла мати.
Війна досягла піку. На кухні тепер варили не борщ, а мовчання. Різко. З поглядами, наче ножі. Денис затримувався на роботі. Олена їла йогурти у ванній.
— Я більше не можу, — сказала вона ввечері. — Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
— Ну… вони хочуть допомогти, — м’явся Денис.
— Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звик. А я — ні.
Тієї ночі Олена погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.
— Це що? — запитав Денис.
— Орендуємо квартиру. Двокімнатну. Світлу. Я вже підписала договір.
— Олено…
— Я не втікаю від тебе. Я йду до себе. Якщо хочеш — поїдемо разом. Якщо ні — побачимося на виписці.
Він мовчав.
За півгодини вона вийшла з валізою. Унизу біля під’їзду стояло крісло-гойдалка. В’язана ковдра, подушка з кошенятами. Вона усміхнулася. Потім подзвонила у «благодійний фонд». За дві години крісла не було.
Нова квартира пахла фарбою та свіжістю. Олена розпакувала речі, розставила баночки з кремами, заварила м’ятний чай. Включила музику. І вперше задовго —
