– Ми на «ти», – пошепотів Дмитро аж у саме вухо. Ганна відчула на скроні його подих. Шкіра заповнилася мурашками…
– Лесю, подивись, чи є ще хто в коридорі? Хотіла сьогодні раніше піти. У мами день народження, – промовила Ганна.
– Зараз, Ганно Іванівно. – Молоденька лагідна медсестра піднялася з-за столу, відчинила двері кабінету й визирнула в коридор. – Більше нікого, Ганно Іванівно. І за записами всі пройшли, я перевірила, – посміхнувшись, повідомила Леся.
– Добре. Якщо хто прийде, запиши на завтра чи запропонуй у сусідній кабінет, до Оксани Володимирівни.
– Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтесь, – заспокоїла Леся. – Завідувачка поліклінікою у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.
– Дякую. Що б я без тебе робила? – Ганна взяла сумку, окинула поглядом стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. – До завтра, Лесю.
– До побачення, Ганно Іванівно. Ой, поспішайте, он як затемніло, ось-ось піде дощ.
– Так? А мені ж треба ще по квіти зайти. Ну, я побігла, – сказала Ганна, виходячи в коридор.
Вона швидко переодяглася, плащ надягала вже на сходах.
– Ганно Іванівно, ви вже йдете? – внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.
– Вітаю. Можете до завтра почекати? Я спішу, – поправляючи комір плаща, відповіла Ганна, спрямовуючись до виходу.
– Ганно Іванівно, Світланка тільки вас слухає. Зайдіть, поговоріть з нею, заспокойте. Усе час плаче, – квапно говорила жінка, не відступаючи від Ганни.
– Завтра в мене вечірній прийом, вранці на виклики вийду і зайду до вас. А зараз мені треба бігти, вибачте. – Ганна вийшла з будівлі поліклініки, зійшла з ґанку й глянула на небо.
Величезна чорна хмара насувалася на місто. Здавалося, ось-ось, своїм величезним черевом вона зачепить дахи, лусне й обрушить водяний потік на місто.
Коли Ганна підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали на її плечі. Варто було стати під навіс, як дощ посилився.
– Не хвилюйтесь, я добре запакую букет, – сказала продавчиня квітів.
Поки вона запаковувала в щільний целофан улюблені мамині гербери, Ганна з тривогою підглядала, як від зупинки від’їжджають один за одним автобуси. Нарешті вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову букетом.
Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці залишилася лише Ганна. Добре, що хоч дах є. Парасольку вона забула й, поки добігла до зупинки, значно промокла.
Автобуса все не було. Треба було перечекати в поліклініці, поговорити зі Світланиною бабусею, – пізно шкодувала Ганна за свою поспішність. Вона здригнулася від холоду й відійшла далі під навіс. Повз проносилися машини, розбризкуючи швидко утворюючіся калюжі.
«Де ж він застряг? Як невчасно цей дощ», – думала Ганна, дивлячись у бік, звідки мав приїхати автобус. Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Ганна з заздрістю подумала: от якби в неї був такий. «Добре мати машину, не треба чекати автобуса…»
Скло з боку пасажирського сидіння опустилося, і Ганна побачила чоловіка. Вона не одразу зрозуміла, що він звертається до неї.
– Сідайте в машину. Там аварія, автобуси стоять.
Поки Ганна роздумувала, чоловік відчинив двері. Вона сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло й сухо. Навіть шуму дощу не чути.
– Вам куди? – спитав чоловік, дивлячись на Ганну.
Приблизно її віку, гарний, у діловому костюмі. Ганна зніяковіла. «А я схожа на мокру курку».
– На Софіївський узвіз, – сказала вона.
– Добре, мені в ту ж сторону.
Від чоловіка віяло такою впевненістю й чоловічою харизмою, що Ганна з тривогою подивилася на нього. На маніяка не похожий, представницький, очі розумні. «Йому тільки в серіалах героїв-коханців грати», – подумала вона. Машина м’яко рушила з місця, непомітно набираючи швидкість. У салоні приємно пахло шкірою та його дорогим парфумом. І безупинно щось пікало.
– Пристебніться, – попросив чоловік.
Ганна довго й невміло пристебувалася, потім поправила букет на колінах.
– Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? – спитала вона, дивлячись, як склоочисники ритмічно змахували з лобового скла струмені дощу.
– Казав же, аварія. Автобуса довелося б чекати довго. А ви з квітами, отже, їдете у гості. Тим більше, як виявилося, нам по дорозі. – Він кинув швидкий погляд на Ганну.
«Так не буває. Такі чоловіки не підвозять простих смертних», – хотіла сказати вона, але промовчала.
– Ваше обличчя мені знайоме. Ми з вами десь зустрічалися. У мене хороша пам’ять на обличчя, – порушив мовчання чоловік.
– Навряд, – усміхнулася Ганна. –Ганна відчула, як серце забилося частіше, коли його рука ніжно обхопила її пальці, і в цю мить вона зрозуміла, що початок нового кохання вартий усіх страхів.
