30 жовтня, 2025р.
Сьогодні був мій весільний день, і я все ще не можу розібратись у тому, що сталося. Під час прийому мій чоловік, Дорош Войтович, підняв мікрофон і, ніби в кадрі старого фільму, оголосив: «Цей танець для жінки, яку я таємно кохав десять років». Я відчула, як холодний лід пробігає по спині, а потім він пройшов повз мене і запросив до танцю мою сестру Катерину. Публіка зааплодувала, ніби це була найромантичніша сцена на весіллі, а я, стоячи в білязці, зрозуміла, що мій світ розвалюється.
Перед цим криком і плескотою був вечір, який слід назвати найграндіознішим у нашому місті. Відкриття залу «Гранд Магнолія» у серці Дніпра нагадувало бджолиній вугіль, що шумить від тисяч гостей: бізнес-еліти, політики, художники і навіть філантропи. Кришталеві люстри розливали золотисте сяйво, а офіціанти безшумно розносили келихи з шампанським та міні-бутерброди. Оркестр грає легку мелодію, яка майже не заважала розмовам.
Я, Надія Гайда, стояла за головним столом у білосніжній сукні, ніби експонат у музеї, і вітала кожного, проте в душі підростав невидимий страх. Мій новий чоловік, Дорош, був ідеальним синомзятьком: високий, галантний, у краватці з кращим кравцем Києва, він розходився по залу, притискаючи руки чоловікам і цілував плечі жінкам, розкидаючи сміх, який лунало, як гуркіт громовиці.
Для мого батька, Олександра Гайда, це був крок у плані: наша сімейна компанія «Гайда Технології», що спеціалізувалась на обробці харчових продуктів, отримувала стратегічне підсилення через наш шлюб. Олександр, сивий, суворий, сидів за головним столом, як цар на троні, і посміхався, згуртовуючи наші плани.
Поруч зі мною сиділа моя молодша сестра Катерина яскрава, грайлива, в яскравочервоній сукні, що підкреслювала її фігуру. Вона безцільно вивчала десерт, киваючи в бік Дороша, а я вже знала, що її погляд завжди був спрямований на мене, на те, що вважається «моя» і навіть на мого чоловіка.
Коли ведучий, запрошений спеціально з Одеси, оголосив тост нареченого, Дорош піднявся до центру залу, взяв мікрофон і сказав: «Друзі мої, я найщасливіший чоловік на світі. Після десяти років спостережень за родиною Гайда я зрозумів, що кохаю вже давно» Після паузи, сповненої театрального натяку, він продовжив: «одну таємницю, одне велике кохання, яке живе в моєму серці». Я відчула, як в горлі стискається вузол, бо знаю Дороша лише десять років він прийшов до нашого заводу студентомтехнічником, а наші стосунки розпочалися лише минулого року.
«Тож сьогодні, у цей важливий день, я повинен бути чесним з вами всім», підвищив голос Дорош, озирнувшись до головного столу, не до мене, а до Катерини. «Цей танець для тієї, яку я кохав усі ці десять років». У залі розлилася гучна аплодування, а я піднялася, щоб піднятись до столу, притримуючись шлейфа сукні, і…
Він пройшов мимо мене, не зупинившись, ніби я була лише ще однією фігурою на фоні. Він підняв руку і запросив Катерину до танцю. Весь зал вибухнув оваціями, ніби це був найчарівніший жест. Я залишилася стояти в білязці, спостерігаючи за тим, як мій чоловік крутиться з сестрою, а в моїх вухах грала музика, яка вже не була мелодією, а криком розбитих мрій.
Я підбігла до батька, що сидів на головному місці, і, зібравши всю свою сміливість, крикнула: «Татку, ти сказав, що цей шлюб це бізнесугода, а тепер ти дозволяєш Дорошу зізнатися у коханні до Катерини? Чи виплатимо ми той борг у 750000, про який ти згадував, коли змушував мене вийти заміж?»
Тиша впала, як крижаний занавісок. Дороння аплодування замерзло, і Дорош задихнувся, як коли під час підйому в гору втискаєш горло. Катерина, зрозумівши, що я не просто розгублене, а готова розкрити правду, різко зняла дихання, ніби потрапила в інший стан, і впала в екстренну палату, залишивши зал у хаосі.
Той момент, коли я почула, як її кликали лікарі, став вартовим: я зрозуміла, що мій батько не лише зрадив мене, а й готовий вбивати тих, хто стоїть поруч. Після того, як я піднялася, схопила шобу з шампанським і, під кроки, відчуваючи, як підлога зринає під тяжкими черевцями, я пішла до батька, сповнена холодної, жорсткої сили.
«Татку», сказала я, голосом, який стирає все шумне підлоги. «Ти сказав, що цей шлюб лише спосіб погасити борг у 750000, які ти навязав мені, аби врятувати сімю». І в той же момент я зрозуміла, що це не просто фінансове питання, а справжня трагедія.
Олександр задумався, його обличчя стало криштально холодним, а я відчула, що весь її світ це лише маска. Я покинула зал, крок за кроком, відчуваючи, як моє серце розбиває кожен крок у темряві.
Сидячи в таксі, я думала про стару хату, що стоїть на околиці Дніпра будинок моєї тітки Віри, якої я колись вважала «отрутою» сімї. Вона була єдиною, хто міг надати притулок, коли весь світ навколо мене розпався. Після дощу, що обливало вулиці, я прийшла до її будинку, мокра, з втраченими грошима та бездомна, і вона зустріла мене з теплим чаєм, не задаючи питань.
Тітка Віра розказала, що борг у 750000, про який говорив Олександр, не був боргом Дороша, а боргом Катерини. Вона розповіла, як Катерина роками живе подвійним життям, береться у кредит у підпільних лихварів, купує розкішні сукні та відпочинок у Майамі, а батько, у страху перед скандалом, шукає вихід, пропонуючи Дорошу сплатити цю суму в обмін на шлюб з «надійною» Надією.
Тоді я зрозуміла, що я лише інструмент у великій шаховій грі. Я була платою, яку Олександр готовий був віддати, аби врятувати свою улюблену дочку. У той момент кінець мого шлюбного гніву перетворився на крок до справедливості.
Я втратила роботу, будинок, гроші, і навіть підписала розірвання контракту на фабриці. Олександр, злий, кинув мене в коридор, схожий на тюремну клітку, і я залишилась сама в темному залі, з чашкою шампанського в руці, під крижаним блиском кристалів.
Мій план шукати правду. Я відшукала старий щоденник матері, у якому вона описувала, як Олександр та Катерина планували обманути громаду, збираючи відходи продукту, ніби вони були нормальними пожертвами. Підписана «папка» зі списком цих відходів, виявлених у таємних архівах, доводила, що насправді вони продавали зіпсовану їжу, під виглядом благодійної діяльності.
Тим часом я знайшла Андрія Ковальова колишнього начальника складу, що знав, як приховували підробки. Він, під тиском сімейних загроз, був готовий мовчати, проте я змогла змусити його зрозуміти, що я не боюся. Я показала йому щоденник і попросила свідчення. Він спочатку вагався, потім злякався і втік, залишивши мене з однією важливою ниткою правди.
Після всього цього я звернулася до старого журналіста Андрія Тараса, який колись розслідував корупцію в нашій країні. Він, спочатку скептичний, погодився допомогти, коли побачив документи. Ми підготували план: використати публічний захід Гала-церемонію «Фонд Традицій» де б Олександр отримував нагороду за внесок у розвиток регіону. Ми знали, що це саме той момент, коли правду можна розкрити перед усією Україною.
У вечір Гали я, у простій чорній сукні, піднялася до сцени, тримала в руках старий щоденник та рахунок-видаток. Публіка замовкнула, коли я розказала про шість років підроблених пожертв, про вбивство матері через підміну ліків, про смертний борг у 750000, який був сплачений за рахунок зіпсованих продуктів.
Катерина, в блискучій золотій сукні, з тією ж самою сапфірною підвіскою, яку колись мала моя мати, спробувала крикнути «Тато, вони брехають!», а Олександр, у спробі захиститися, крикнув охоронцям, щоб вигнали її. У той момент, коли весь зал занурився у шок, поліція увійшла, а я, з щоденником у руці, передала його слідчим.
Тепер Олександр та Катерина під арештом, Дорош свідок, який отримав лише умовне звільнення, а я керівник нового проєкту «Продукти Елени», названого на честь мами, яке відновлює справжню якість продуктів і повертає довіру громадськості.
Зараз я стою на завантажувальній платформі нашого заводу, в спокійній ранковій прохолоді, слухаю, як конвеєр розпочинає новий цикл. Фабрика «Гайда Технології» перетворилася на «Елени Продукти», а я не просто вижила, а повернула справедливість у нашій країні.
Тепер, коли все це записано в мій щоденник, я розумію, що правдаце не лише слова, а дії, які ми робимо, навіть коли світ навколо кришиться. Чи була моя шляхетність правильною? Чи можна було вибрати інший шлях? Я не знаю, але знаю, що я більше не боюся темряви, бо я сама світло.
Надія Гайда.
