“Дітей виростили, і ледь вона на пенсію вийшла — одразу від мене втекла, уявляєш?!” — скаржився сівий дядько в кепці своєму шаховому супернику.
Осінь тільки розпочала розсипати золоте листя по подвір’ю. Погода була чарівна. Дихалося легко, наче крила за спиною розправляв.
Так уже повелося, що літом пенсіонери збиралися у парку біля їхньої хрущівки. Вибравши невеличкий закуток із трьома лавками, вони проводили там увесь час, коли спека трохи відступала.
З приходом холодів звичка не зникла. Тепер вони сиділи біля під’їзду, під теплим осіннім сонцем.
“Та ну, прямо й втекла? Може, це ти винен?” — усміхнувся його суперник, Тарас. — “Від доброго чоловіка жінки не тікають.”
Тарас і сам колись пережив подібне, тому знав, звідки коріння росте.
Сівий чоловік підвів на нього очі, такі ж сріблясті, як і його волосся, й усміхнувся:
“Шах і мат, Тарасе. А що до дружини — то вона спеціально! Знає, що я без неї як без рук, от і вирішила мене покарати.”
Перед відходом так і сказала:
“Набридло мене обслуговувати, Іване! Нічого сам не можеш, от і йду — нехай зрозумієш, як це важко.”
Навіть не сказала, куди…
“Ну й як тепер, Іване?” — поцікавився Тарас, добре пам’ятаючи власні почуття.
“Погано… Точніше, нудно! Хотів першого ж дня на радощах біленькою відзначити. Купив пляшку, у холодильник поклав… А дістати так і не наважився.”
Ніхто не лається, не забороняє. Тиша. І раптом бажання зникло. Така туга навалилася…
Тарас засміявся. Він розумів Івана. Сам через це пройшов — точнісінько так само.
Іван задумався, дивлячись на шахівницю.
Чоловіки навколо спостерігали за грою — то з хвилюванням, то зі співчуттям.
У такому віці залишатися самому — страшно.
Хоч і в кожного були суперечки з дружинами, але ж тому вони й дружини — щоб бути поруч, доповнювати одне одного.
“Позвони їй, скажи, що розкаявся,” — запропонував чоловік, трохи молодший за інших.
Іван махнув рукою: “Та хто її зрозуміє, чого їй треба?”
“Я ось пам’ятаю, як у селі кіз пас,” — раптом встряв сусід із четвертого поверху. — “Якщо якась вперта коза не хотіла повертатися, я її цукром приваблював. То й ти свою приваб! Далі само складеться.”
“Чим приваблювати?” — засміявся Іван. — “У неї всього повно, тут хитріше треба…”
“Давай я подзвоню, скажу, що до тебе заходив п’ять разів, а ти не відчиняєш?” — запропонував сусід із сходового майданчика.
“Оце так ідея!” — аж підскочив Іван. — “Повернеться миттю, подумає, що лихо сталося. А я ось тут — і квіти, і торт!”
На тому й розійшлися.
…Наступного дня сусід Степан, як і домовилися, подзвонив дружині Івана й розповів, що той не відчиняє двері, і його вже давно не бачили.
“Може, щось трапилося? Приїжджайте…”
Іван же часу не гаяв. Зранку побігав по магазинах — купив улюблених дружиною солодощів, заскочив у квітковий, взяв три троянди й поспішив додому.
“Фух, набігався…” — подумав він.
Але вирішив, що у домашніх штанах вибачатися негіднІван, нарешті впевнений, що тепер усе буде добре, тихо промовив: «Марічко, давай вже нікоди більше не сваритимемося, добре?» — і дружина, не витримавши, розтанула в його обіймах.
