Прохожі помітили на вулиці дитину й викликали поліцію: дівчинка сказала Олегу-поліцейському, що голоси наказали їй йти геть, і показала на будинок у кінці вулиці.
Ніхто не міг зрозуміти, звідки вона взялася. Маленька Настенька, років шість, стояла на тротуарі в білій сукні — наче тільки-но зі свята.
Люди зупинялися, хтось пропонував воду, хтось радив викликати соцслужбу. Дівчинка була охайною, зовсім не схожою на бездомну. Але вона мовчала, поки нарешті не прошепотіла:
— Я чула голоси…
Це насторожило оточуючих. Хтось таки подзвонив у поліцію.
За п’ятнадцять хвилин приїхав сержант Олег — молодий, але з втомленим поглядом. Він присіпнувся біля дівчинки й заговорив лагідно:
— Привіт. Як тебе звати? Де твої батьки? Чому ти тут сама?
Дівчинка подивилася на нього й тихо відповіла:
— Голоси сказали мені вийти з дому.
— Які голоси, серденько?
Поліцейський похолодів, почувши її наступні слова.
— Я не бачила. Стояла за дверима… Спочатку був гуркіт. Потім голоси сказали: «Йди геть. Інакше будеш мертвою».
Вона на мить замовкла й додала:
— Дяденько, а хто такий мертвий?
Олегу стало млосно.
— Де ти живеш? — запитав він, насилу тримаючись спокійним.
Дівчинка простягнула руку й показала на будинок у кінці вулиці. Звичайний приватний дім з палісадником. Тихий, доглянутий, зі спущеними шторами.
Олег зайшов усередину — двері були відчинені.
Зробив кілька кроків і застиг.
У вітальні на підлозі лежала жінка. Обличчя бліде, дихання не прослуховувалося. Пульсу теж не було. Все стало зрозуміло без слів.
Пізніше з’ясувалося: батько Насті у приступі люті вбив дружину. Почуючи крик, дівчинка підбігла до дверей спальні, але не увійшла. Тоді голос — голос батька — через паніку й жах прошепотів:
— Іди. Тікай звідси. Зараз же.
Він намагався врятувати доньку від побаченого. Не знав, що вона все одно відчує правду.
Вона пішла. Самотужки. У білій сукні. На вулицю — до чужих людей, щоб її почули.
І врятувалася. Від власного батька, який мав бути її захисником.
