На поминках мого чоловіка до мене підкрався сивий чоловік і прошепотів: «Тепер ми вільні». Це був той, кого я кохала у двадцять літ, а розлучили нас.
Там, на цвинтарі під крилами липи в селі Грабовка, земля пахла вологим смутком. Кожен крихітний камінчик, кинутий на кришку труни, глухо відбивав удар під ребрами.
Пятдесят років. Ціле життя, проведене з Данилом. Життя, сповнене тихою повагою, звичкою, що перетворилася в ніжність.
Я не плакала. Сльози випарували ще вчора вночі, коли я сиділа біля його ліжка, тримала охолоджену руку і слухала, як його дихання ставало дедалі слабшим, доки не зупинилося.
Через чорну вуаль я бачила співчутливі обличчя рідних і знайомих порожні слова, формальні обійми. Діти, Богдан і Оксана, тримали мене під руки, але я майже не відчувала їхніх дотиків.
І тут до мене підкрався він. Сивий, з глибокими зморшками навколо очей, та з тією ж прямою спиною, яку я памятала. Він схилився до мого вуха, і його шепіт, знайомий до тремтіння, прорізав горе.
Лада. Тепер ми вільні.
На мить я не могла дихати. Запах його одеколону сандал і щось хвойне, лісове вдарив у скроні.
У цьому запаху зєдналися наглість і біль, минуле й недоречне сьогодення. Я підвела очі. Остап. Мій Остап.
Світ зітхнув. Густий аромат ладану змінився запахом сіна і грозового дощу. Я знову була двадцять.
Ми бігали, тримаючися за руки. Його долоня гаряча, сильна. Вітер грав моїм волоссям, а його сміх розчинявся в скрипі коників. Бігли від мого дому, від майбутнього, записаного на роки вперед.
Цей Сокиленко тобі не підходить! гукнув голос батька, Костянтина Матвійовича. У нього ані копійки в душі, ані становища в суспільстві!
Мати, Софія Андріївна, скривила руки, дивлячись з докором.
Одумайся, Лада! Він тебе занапастить.
Я памятаю свою відповідь, тиху, але тверду, мов сталь.
Моя ганьба жити без кохання. А ваша честь це клітка.
Знайшли її випадково занедбану хату лісника в Карпатах, що вросла в землю по самі вікна. Вона стала нашим світом.
Пів року сто вісімдесят три дні абсолютного, відчайдушного щастя. Рубали дрова, носили воду з криниці, читали при світлі газової лампи одну книгу на двох. Було важко, голодно, холодно, але дихали одним повітрям.
Одного разу взимку Остап сильно захворів. Лежав у маренні, гарячий, мов піч. Я відпаювала його гіркими травами, міняла крижані ганчірки на лобі й молилася всім богам, яких знала.
Тоді, вдивляючись у його виснажене обличчя, зрозуміла це й є моє життя, те, яке я сама обрала.
Навесні вони нас знайшли, коли проліски пробились крізь талий сніг. Не було криків, не було боротьби. Троє похмурих чоловіків в однакових пальтах і мій батько.
Ігри закінчилися, Лада, сказав він, ніби говорив про програну шахову партію.
Остапа тримали двоє. Він не рвався, не кричав, лише дивився на мене. У його погляді було стільки болю, що я ледь не задихнулася. Погляд, що обіцяв: «Я знайду тебе».
Мене відвезли. Яскравий, живий світ лісу змінився тьмяними, запиленими кімнатами батьківського дому, де пахло нафталіном і нездійсненими надіями.
Мовчання стало головним покаранням. Ніхто не підвищував на мене голос. Менe просто перестали помічати, ніби я стала предметом меблів, який скоро відвезуть.
Через місяць батько зайшов у мою кімнату, не дивився на мене, а вікно.
У суботу до нас прийде Данило Арсенович із сином. Приведи себе до ладу.
Я мовчки кивнула який сенс відповідати?
Данило виявився повною протилежністю Остапа. Спокійний, небагатослівний, з добрими, втомленими очима. Говорив про книги, про роботу в конструкторському бюро, про плани на майбутнє. У цих планах не було місця безумствам і втечам.
Наше весілля зіграли восени. Я стояла в білій сукні, мов у савані, механічно відповіла «так». Батько був задоволений отримав правильного зятя, правильну партію.
Перші роки з Данилом були, наче густий туман. Жила, дихала, робила, наче в стані сплюра. Була слухняною дружиною: готувала, прибирала, зустрічала його з роботи. Нічого не вимагав, був терплячим.
Іноді ночами, коли він думав, що я сплю, я відчувала його погляд. У ньому не було пристрасті, а була глибока жалість. І ця жалість боліла більше, ніж батьківський гнів.
Одного разу він приніс мені гілку бузку, сказав: На вулиці весна. Я взяла квіти, їх гіркуватий аромат наповнив кімнату. Того вечора я вперше заплакала після довгих місяців.
Данило сів поруч, не обіймаючи, не втішаючи просто був поруч. Його мовчазна підтримка виявилась сильнішою за тисячу слів.
Життя йшло своїм чередом. Народився син, Богдан, потім донька, Оксана. Діти наповнили дім змістом. Я дивилася на їхні крихітні пальчики, на їх сміх, і лід у душі почав танути.
Навчилася цінувати Данила його надійність, спокійну силу, доброту. Він став моїм другом, опорою. Полюбила його, не палкою, а тихою, зрілою, вистражданою.
Але Остап не зникав. Появлявся в снах. Ми знову бігли полем, жили в нашій хатинці.
Я прокидалася з мокрими щоками, а Данило, не сказавши ні слова, просто міцніше стискав мою руку. Він усе знав. І все прощав.
Писала Остапу десятки листів, які так і не відправила. Спалювала їх у каміні, спостерігаючи, як вогонь гасить слова, призначені іншому.
Чи питала я про нього? Ні. Страх зруйнувати крихкий світ, який я побудувала, був сильніший за надію.
Тепер він стоїть на поминках мого чоловіка. Час зрізав юнацькі риси, але не змінив очі вони залишились пронизливими.
Поминки пройшли, я машинально приймала співчуття, кивала, відповідала не до ладу. Моє тіло було натягнуте, як струна. Відчувала його присутність за спиною.
Коли всі розійшлися, він залишився біля вікна, дивився на сад, що темніє.
Я шукав тебе, Лада.
Його голос став нижчим, з хрипом.
Я писав тобі щомісяця протягом пяти років. Твій батько повертав листи нерозпечатаними.
Він повернувся до мене.
А потім дізнався, що ти вийшла заміж.
Повітря стало густим. Кожне слово Остапа осідало пилом на портреті Данила, що стояв на камінній полиці. Пять років, шістдесят листів, які могли все змінити.
Мій батько спробувала сказати я, але голос урвався. Що я могла сказати? Що він зламав два життя, діючи з найкращих намірів?
Він прийшов до мене через тиждень після нашого розлучення, поставив умову: я їду з міста назавжди і ніколи не контактуватиму з тобою.
Потім я поїхав у віддалений Карпатський регіон, влаштувався в геологічну розвідку. Звязок майже не був, листи йшли місяцями. Думав, втечу від усього. Від себе не втечеш. провів рукою по сивому волоссю. Писав на адресу твоєї тітки.
Думав, так надійніше. Батько, мабуть, і це передбачив. Експедиції тривали по два-три роки. Коли повернувся через пять, вже було запізно.
Кімната, в якій я прожила пятдесят років з Данилом, раптом стала чужою. Стіни, просочені нашим життям, мовчки спостерігали. Ось крісло, у якому Данило любив читати ввечері. Ось столик, де ми грали в шахи. Усе це було справжнє, тепле, моє. А тепер у це сьогодення увірвався привид минулого, і воно похитнулося.
А ти? запитала я тихо, боячись відповіді.
Я? Я жив, Лада. Працював, мотався по глушині, намагався забути. Не виходило. Потім зустрів жінку, хорошу, просту, лікарку нашої експедиції. Ми одружилися, маємо двох синів, Петра і Олексія.
Він сказав це просто, без пафосу. Та ця простота розрізала найболючіше. Мій сон, де він завжди чекав, розбився на тисячі осколків.
Він жив, мав сімю, своє життя, у якому не було місця для мене. Я відчула укол недоречної ревнощі до минулого, якого не було.
Її звали Катерина. Померла сім років тому від хвороби. він дивився в порожнечу. Сини виросли, розїхалися. Я повернувся сюди рік тому.
Цілий рік? вирвалося в мене. Чому ти
Що я мав робити, Лада? подивився прямо. Прийти до твого дому?
Бачив вас кілька разів у парку, біля театру. Ти йшла під руку з чоловіком, говорили тихо. Виглядала спокійно, умиротворено. Не мав права руйнувати це.
Навіщо ти сьогодні прийшов, Остапе? перебила я. Потрібно було знати.
Побачив у газеті некролог. Прізвище твого чоловіка Памятав його і зрозумів, що мушу прийти. Не вимагати, а закрити ці двері, або відкрити. Не знаю.
Він крокував до мене.
Лада, я не прошу тебе забути життя. Бачу по цьому дому, по фотографіях, що ти була щаслива. І твій чоловік його обличчя добра людина. Хочу знати, чи залишився в тобі хоч вуглик від того вогнища.
Я дивилася на нього, на сивого, втомленого чоловіка, у якому ще проблискував той юний відчай. І на портрет Данила, його спокійне, рідне обличчя.
Один подарував мені пів року вогню, за який я плакала все життя. Інший пятдесят років тепла, яке я оцінювала занадто пізно.
Я не знаю, сказала чесно. Знаю лише, що сьогодні поховала чоловіка і любила його.
Він кивнув, в його очах промайнуло розуміння, не образа, а саме розуміння.
Я знаю. Пробач. Прийду через сорок днів, якщо дозволиш.
Він пішов. Звук зачинених дверей не приніс полегшення. Навпаки, будинок, спорожнілий після поминок, наповнився гучними питаннями.
СЯ залишилася на порозі, вдихнула аромат лавандового чаю, який колись готувала Лада, і зрозуміла, що справжня свобода це спокій у власному серці.
